Історія особняка, де раніше жила розкіш

Давайте замислимося і спробуємо відповісти на таке запитання: «Як часто, поспішаючи додому з роботи і на ходу розмовляючи по телефону чи аналізуючи минулий робочий день, ми звертаємо увагу на вулицях нашого міста на будинки та особняки, оповиті пеленою історії?» Найчастіше відповідь буде негативною. Але, перебуваючи на зупинці «Вулиця Олеся Гончара», що на вулиці Великій Житомирській, інколи навіть мимоволі звертаємо увагу на невеликий особняк з меморіальною дошкою, охоронною табличкою та вивіскою «Інститут ботаніки».

Довга й багата, сповнена пригод історія у цієї – колись розкішної – будівлі, фасад якої зараз весь у шпаринах, вікна вкриті товстим шаром пилу, а вхід на подвір’я закритий колись гарними, а нині перекошеними чавунними воротами,

Тож давайте відчинимо двері і завітаємо до цього будиноку...

Особняк графів Собанських на Великій Житомирській, 28 (26) багато чого бачив на своєму віку: і бали, і розкіш, і унікальну колекцію витворів мистецтва. Усе це згоріло у вогні революцій, але лишилися пожовклі сторінки архівів, які розповідають нам про минуле особняка та його господарів.

Зі «свідоцтва про народження» особняка нам відомо, що садиба у 80-х роках ХІХ ст. належала протоієрею Георгіївської церкви Матвію Арсенійовичу Поторжинському (1831–1891).

М. Поторжинський у січні 1882 року звернувся до міської управи із заявою, у якій просив продати йому частину землі, що прилягала до його будинку з тилу.

Сучасного жителя столиці подивує той факт, що ця заява розглядалася протягом довгих п’ятнадцяти років. Змінювалися власники та землеміри, але питання залишалося відкритим.

У1891 році, після смерті М. Поторжинського, власником садиби став Сава Миколайович Месняєв. Варто зауважити цікаву деталь, безпосередньо пов’язану з нашим Музеєм історії Десятинної церкви, а точніше – з приміщенням, де сьогодні міститься музей. С. Месняєв, приїхавши в Київ 1879 року, купує садибу за адресою: вулиця Володимирська, 6.

Десять років сім’я Месняєвих прожила в цьому будинку. За цей час Сава Миколайович став у місті шанованою людиною – працював адвокатом у Київському окружному суді, гласним Міської думи. Наприкінці ХІХ ст. С. Месняєв вирішує збудувати для своєї сім’ї розкішний особняк у столиці. Замовлення на проектування й будівництво отримав архітектор Володимир Миколайович Ніколаєв –

педагог, громадський діяч, один з найвідоміших київських зодчих. Володимир Ніколаєв за сорок років своєї діяльності в Києві звів 27 громадських будівель, 18 церков, 3 монументи і сотні приватних будинків.

Будівля Купецького зібрання з концертним залом (1882). Нині тут розташована Національна філармонія України

Особняк Гальперіна (1899). Сьогодні – будівля комітетів Верховної Ради України

Церква на честь Преподобних Антонія і Феодосія Печерських з трапезною палатою

Але повернемося на вулицю Велику Житомирську.

Задля здійснення свого задуму С. Месняєв бере в кредит на той час величезну суму – 40 тисяч рублів, купує невелику земельну ділянку на вулиці Великій Житомирській, 28 та починає будівництво. Завершити своє починання (зауважимо, що будівництво тривало п’ять років) адвокату не довелося, оскільки не вистачило кредитних грошей.

Костянтин Іванов, відставний штабс-капітан і власник кількох магазинів із продажу паперу, купує у Сави Месняєва особняк разом з боргами. Для надання будівлі особливої вишуканості й значущості штабс-капітан купив поряд кілька акрів схилу за особняком

Cучасний вигляд ділянки

з виходом до київських гір. Так-так, саме ту ділянку, яку свого часу М. Поторжинський не зміг придбати у міста. К. Іванов доводить особняк до досконалості, оточуючи себе розкішшю: у всіх кімнатах – дорогі меблі з червоного дерева, стеля прикрашена чудовими ліпними золоченими карнизами й живописом у медальйонах,

облаштований зимовий сад із чудернацькими рослинами.

Порівняно невеликий двоповерховий особняк за якістю та збереженням інтер’єрів,

за багатством їх оздоблення є унікальною будівлею межі ХІХ–ХХ ст. Будинок із фасаду був декорований з використанням деталей російської архітектури XVI–XVII ст. Трьохмаршові сходи

урочисто вели до головних приміщень, відкриваючи оку пишно й ефектно прикрашені інтер’єри парадного першого поверху. Масивний еркер другого поверху дозволяв гостям милуватися банями Стрітенської церкви,

Cучасний вид на Львівську площу

що її було видно вдалині. А сидячи в затишному кабінеті біля чудового кутового каміна,

облицьованого глазурованими кахлями, можна було насолоджуватися альфрейним розписом кабінету.

Але час невпинно біг вперед...

Особняк на Великій Житомирській вкотре «змінив» господаря. Ним став київський багатій Володимир Мерінг – син знаменитого професора медицини, реального професора Університету святого Володимира Федора (Фрідріха) Мерінга, іноземця за походженням, якого доля закинула до Києва з невеликого саксонського містечка. Оселившись у Києві, Федір Федорович став вірним і відданим сином нашого народу, близько до серця сприймав печальні й радісні події життя країни.

Байдуже, з якої причини Володимир Мерінг продав будинок, але нам відомий наступний володар особняка, чиє ім’я він носить донині. Це – граф Михайло Собанський.

Хто він – граф Собанський?

Нащадок давнього польського шляхетського роду герба Юн?ша, відомого із XVI ст.,

великий торговець хлібом в Одесі, господар садиби Ободівка (нині – у Вінницькій області), двох цукрових заводів і 7 тисяч десятин землі.

Колишній палац Собанських в Ободівці

Особняк при графі Собанському стає «маленьким аристократом». Унікальна колекція старожитностей – картини ХVІІ–ХVІІ ст., скульптури з бронзи, старовинні меблі й посуд – перетворили його на один з найкрасивіших будинків нашого міста. Гостинні господарі тут завжди радо вітали київську знать.

З початком Першої світової війни Собанські втратили розлогі володіння на Поділлі, а після жовтневих подій 1917 року – і особняк на Великій Житомирській, 28, емігрувавши до Польщі.

А що ж сталося з колись розкішним будинком?

Як кажуть мудреці – найтяжче жити в часи змін. Закрутилася карусель зміни господарів особняка – Комітет червоного хреста, Революційний воєнний трибунал, Наркомат з іноземних справ, дитячий будинок.

Як і старовинні меблі графів Собанських, так само горіла в печах і історія будинку.

У 1928 році особняк перетворився на храм науки – приміщення передали Інституту мікробіології і вірусології АН УРСР, засновником і керівником якого став учений зі світовим ім’ям Данило Заболотний.

В історію особняка була вписана наступна яскрава сторінка: саме тут Данило Кирилович з колегами досліджував чуму, холеру, сифіліс, газову гангрену, дифтерит, черевний і висипний тиф. Завдяки відкриттям Д. Заболотного вдалося зупинити й ліквідувати страшні епідемії чуми, холери й висипного тифу, що забрали в роки революцій тисячі життів. А вдячні нащадки на пам’ять про великого вченого розмістили на фасаді особняка меморіальну дошку.

Так колись багатий будинок, створений для розкішного життя, став храмом науки, співробітники якого прославилися визначними науковими відкриттями, що врятували сотні тисяч людських життів.

Починаючи з 1964 року, після переїзду Інституту мікробіології і вірусології в нове приміщення, у колишньому особняку Собанських до наших днів містяться кілька відділів Інституту ботаніки Національної академії наук України з невеликою бібліотекою. Тут продовжують працювати вчені, які намагаються зберегти наше довкілля, врятувати Україну від загрози екологічної катастрофи.

На цьому ми завершимо нашу прогулянку, залишивши в пам’яті історію особняка графа Собанського – особняка, де жила розкіш, де працювали великі вчені і де зараз живуть книги.