ДО БІОГРАФІЇ КИЇВСЬКОГО БУДИНКУ: вулиця Велика Житомирська, 6-а

Все то, чего коснется человек,
Приобретает нечто человечье.
Вот этот дом, нам прослуживший век,
Почти умеет пользоваться речью ...

Александр Кушнер

За два кроки від історичного давнього центру Києва і від Десятинної церкви міститься вулиця, яка, незважаючи на незначну протяжність (трохи більше 800 метрів), заслужено називається Великою Житомирською. Змістовністю і багатством своєї біографії вона цілком відповідає назві.

Її історія почалася на давньому шляху в бік Житомира; за часів Київської Русі вулиця з’єднувала Софійські (Батиєві) ворота зі Львівськими. Житомирською вулиця стала після створення 1795 року Житомирської застави поблизу Львівських воріт. На межі XVIII–XIX ст., з ліквідацією давніх укріплень-валів, вулиця розросталася в напрямку до майбутнього Хрещатика. А коли в 1854–1857 роках було зведено будівлю Присутственних місць із пожежним депо та каланчею, масштабна споруда розділила вулицю на дві частини: та, що прямувала вниз від Присутственних місць, стала Малою Житомирською, а нагірна частина – Великою Житомирською.

Сучасна вулична траса була прокладена в середині XIX ст. Але той вигляд вулиці, який ми бачимо сьогодні, сформувала «галерея» багатоповерхових прибуткових будинків, зведених на межі XIX–XX ст.

Цей період добре відомий в історії Києва як час будівельної лихоманки. Зростання чисельності населення, подорожчання землі, розвиток потужних капіталістичних підприємств – основні чинники, що зумовили появу значної кількості багатоповерхових будинків. У 1911 році в Києві було збудовано 45 п’ятиповерхових житлових будинків, 25 – шестиповерхових і 5 – семиповерхових.

Невідповідність нового масштабу до масштабу масової малоповерхової забудови, яка вже існувала, призводила до протиріч в архітектурному образі міста. І це не залишало байдужими тих, кого можна було вважати тогочасною інтелектуальною і творчою елітою: 1912 року в Києві була створена комісія «О красоте города», до якої входили архітектори Едуард Брадтман, Владислав Городецький, Іполит Ніколаєв та художники Олександр Мурашко, Сергій Світославський. Комісія мала опікуватися естетикою міської забудови.

Важко сказати, це було заслугою комісії чи архітекторів, які проектували будинки для Великої Житомирської, але вулиця, незважаючи на різноповерховість її споруд та різний час забудови, була органічною, вдало поєднувала респектабельність з поміркованістю, масштабність із тим камерним, затишним образом, який завжди її вирізняв.

Кожен з новоспоруджених будинків мав своє обличчя, свій стиль. Але їх індивідуальність не конфліктувала зі вже існуючим архітектурним контекстом. Велика Житомирська дає хороший урок архітектурного смаку і такту. Для прикладу досить згадати будинок лікарів (це № 17 по Великій Житомирській), спроектований видатним київським архітектором Павлом Альошиним. Він зводився вже в 1928–1930 роках, але здається, що, незважаючи на явно конструктивістські риси, був задуманий задовго до виникнення конструктивізму та ідеально «посаджений» на давним-давно відведене йому місце саме на цій вулиці.

Можливо, саме смак, естетика вулиці, разом з її чудовим розташуванням у центрі міста і водночас неподалік зелених схилів Старокиївської гори приваблювали сюди київську інтелігенцію – тут жили літератори, лікарі, юристи, художники. І гостювало в них чимало людей, чиї імена нерозривно пов’язані з історією культури.

У середині XIX ст. в Київській казенній палаті, що розмістилася в Присутственних місцях, служив Микола Лєсков, який написав у Києві свої перші статті та присвятив місту чимало творів, який сказав про нього: «…чудный, странный и во многих отношениях невозможный этот живописный златоверхий Киев». У будинку на розі Володимирської і Великої Житомирської знаменитого мистецтвознавця Адріяна Прахова відвідували Михайло Врубель, Віктор Васнецов, Ілля Рєпін, Михайло Нестеров, Олександр Мурашко, Микола Лисенко. Прогулюючись вулицею, можна пригадати, що тут мешкали історики Василь Ляскоронський і Степан Голубєв, художник Василь Кричевський, адвокат і відомий мемуарист Семен Ярон, учені, медики, архітектори.

Але повернімося до будівельного буму на зламі століть. Здача в оренду квартир у великих прибуткових будинках була справою надзвичайно прибутковою. Ціна за орендовану квартиру з чотирьох кімнат становила від 500 до 750 рублів на рік (але могла сягати й декількох тисяч). Студенти знімали кімнату за 120–270 рублів на рік. Невелика група заможних домовласників встановлювала ціни на свій розсуд.

На противагу монополії домовласників почали створювати товариства квартировласників. Фактично це були кооперативні об’єднання, які давали право їх учасникам стати власниками квартири в будинках, збудованих товариством. У Києві до 1915 року діяло вже 18 товариств квартировласників.

Одне з них об’єднувало мешканців будинку, біля якого ми й зупинимося сьогодні, щоб придивитися трохи уважніше.

Іл. 1. Будинок на Великій Житомирській, 6а

Він не претендує на звання найпривабливішого на вулиці, мова не про його архітектурні переваги, а про те, що в нас є можливість увійти всередину нього і потрапити не просто в одну з квартир, а перенестися в початок минулого століття.

Іл. 2. Зінаїда Павлівна Тулуб

Ключем, який відкриває вхід не тільки в новий простір, але і в інший час, є мемуари. Нам пощастило, авторка спогадів, яка розповіла про життя в цьому будинку – Зінаїда Павлівна Тулуб (1890–1964), письменниця, перекладачка, високоосвічена людина, яка, до того ж, мала феноменальну пам’ять. Читаючи її розповідь про дитячі роки та молодість, про рідних і знайомих, про життя міста, навчання і вчителів, початок письменницького шляху, важко повірити, що ці спогади – яскраві, сповнені життєвої енергії і дотепних спостережень, пройняті теплом і вдячністю до «милых спутников», – писала людина після майже двадцятирічного перебування в сталінських тюрмах і таборах, у похилому віці, тяжкохвора, позбавлена можливості вільно займатися творчістю. Зінаїда Тулуб як одна з кращих мемуаристів своєї епохи, зафіксувавши пам’ять про свій час, створила не тільки чудовий твір, але і не менш чудовий документ. Її спогади – найцінніше історичне джерело, сторінки якого є тим самим ключем, за допомогою якого ми можемо провести трохи часу в будинку початку XX ст.

***

Узимку 1911–1912 батько Зінаїди Тулуб отримав у спадок близько 10 тисяч рублів. На ці гроші він насамперед погасив усі борги сім’ї і купив за сім з половиною тисяч у будинку № 6-а по Великій Житомирській вулиці квартиру. Будинок цей, що мав два шестиповерхові корпуси, був пайовий, тобто домовласника-господаря в ньому не було: кожна квартира належала окремому господарю. У цьому будинку таких пайовиків-господарів було 24. Управляло будинком правління, що його обирали на загальних зборах пайовиків.

Зінаїда Тулуб згадувала, що будинок, де її батько купив квартиру, був сьомим таким будинком, його так і називали: «дом 7-го общества квартировладельцев». Побудували його своїм коштом перші п’ять пайовиків, які купили ділянку й замовили архітекторові проект, а вже в ході будівництва до них приєднувалися інші, купуючи квартиру, тільки після цього її остаточно оздоблювали. Квартира Тулубів і ще одна у фасадному будинку були останніми непроданими квартирами, і «папа долго колебался, которую из них купить, большую 12-тысячную, сделав долг, или ту, на которой он в конце концов остановился».

Це була перша власна квартира майже п’ятдесятирічного юриста Павла Тулуба (1862–1923).

Іл. 3. Павло Олександрович Тулуб

Вона була менша за попередню, орендовану квартиру на Гоголівській, 34, але більш упорядкована. «Здесь было центральное водяное отопление, электрическое освещение, подъемные машины на парадном и на черном ходе (для дров и грузов), на черной лестнице были на каждом этаже ватер-клозеты для прислуги, чтобы не приходилось им сбегать вниз во двор, как это было на Гоголевской, в ванной и ватере были умывальники с горячими и холодными кранами, был общий телефон в парадной, черные и парадные лестницы отапливались, так что можно было спуститься вниз к телефону зимой в одном платье». Квартира була в центрі міста, уздовж вулиці рухалися трамваї різних маршрутів, «наконец с обоих балконов открылся чудесный вид на Днепр, Вышгород – с одной стороны и на Лавру и Царский сад, и Владимирскую горку – с другого балкона». Більш комфортне власне житло обходилося сім’ї значно дешевше, ніж знімне, плату за яке призначав власник будинку Черницький. Йому платили по 900 руб. на рік, плюс 150 руб. за опалення, і ціни постійно зростали, а на Великій Житомирській на утримання будинку (сюди входила платня двірникам і швейцарам, ліфти, водопровід, каналізація, опалення та освітлення сходів) платили по 20 рублів на місяць. «Если даже считать, что за затраченные деньги папа получал бы по 5% годовых, то есть 375 рублей, то квартира обходилась нам всего 240+375 рублей, то есть 615 рублей в год», а квартира Черницького – понад тисячу. «Учел папа и то, что здесь мы меньше тратились на трамваи и на извозчиков, наконец, в случае его смерти мы могли в центре города сдать кабинет и гостиную рублей за 45–50 в месяц, то есть жить в остальных комнатах бесплатно, да еще и иметь постоянный доход. Да и держать двух прислуг в такой квартире было излишне и это опять-таки было значительной экономией». Навесні 1912 року була оформлена купча на нову квартиру і закінчився контракт із Черницьким. Меблі перевезли на Велику Житомирську, але облаштування на новому місці було відкладено до осені – сім’я на літо поїхала на дачу в Святошин. Зінаїда з батьком кілька разів за літо, по секрету від мами, навідувалися в нову квартиру. Вони готували сюрприз: купили електричні світильники замість гасових ламп, знайшли натирачів підлоги, щоб до блиску натерти паркет і розставити меблі, Зіна сама розвісила портьєри і виставила посуд у буфеті «по праздничному».

У новій квартирі було п’ять кімнат: «папин кабинет, где он и спал, в 14 метров площадью (две с половиной сажени), гостиная и столовая – каждая в пять с половиной сажень, то есть по 27 кв. метров, мамина спальня, где спала она с Волей, в 4 сажени, то есть в 18 кв. метров и, наконец, моя крошечная комнатка “купэ”, как я ее называла, площадью всего в пять с половиной квадратных метров. Зато эта комнатка выходила в столовую, куда дверь всегда была открытой, чтобы было больше воздуху». Робимо нескладні підрахунки – площа самих лише житлових приміщень становила близько 90 м², родина складалася з чотирьох осіб, оплата становила 2  руб. на місяць (!). Коментарі зайві.

«Все наши комнаты были светлые, сухие и очень теплые, не то что на Гоголевской, где угловая комната и папина спальня были невыносимо холодными», – згадувала через півстоліття З. Тулуб. А все ж, як у будь-якої людини, зміни викликали в неї не тільки радість, але й легкий смуток від розставання з її кімнатою на Гоголівській, з якою були пов’язані спогади кількох років життя.

Щоправда, смуток швидко розвіявся. Крім іншого, цьому посприяло розташування Великої Житомирської, можливість швидко дістатися до улюблених театрів. Нудьгувати за близькою подругою, що залишилася жити на Гоголівській, теж не довелося: та щотижня на пару днів перебиралася на Велику Житомирську, «спала в столовой на турецком диване необъятной ширины» і годинами ділилася новинами про свої сердечні справи. Гості бували в Тулубів часто, але Зінаїда була так захоплена навчанням і поезією, що її «часы жизни были расписаны по минутами на разные дела и лекции», як вона згадувала: «И тянуло меня только к великим ученым и к великим деятелям искусства».

Незабаром після переїзду Тулубів у нову квартиру в Києві відбулася подія, яка сколихнула всю країну і стала відома навіть за її межами. Восени 1913 року тривав судовий процес, який увійшов в історію юриспруденції, але ще більшою мірою в історію громадського руху і суспільної думки. У будівлі Присутственних місць розглядалася «Справа Бейліса». Міщанина М. Бейліса, єврея за походженням, звинувачували в начебто скоєному ним у березні 1911 року ритуальному вбивстві польського хлопчика Андрія Ющинського. Суспільство напружено спостерігало за ходом справи, газети скасовували власні вихідні дні, щоб дати повні репортажі про засідання.

Наприкінці процесу «огромная толпа стояла возле суда, ожидая вердикта. В этот день в университете и на женских курсах многие лекции прошли при полупустых аудиториях. Публика тихо-тихо стояла, либо медленно прохаживалась вдоль сквериков на Софиевской площади и возле здания Присутственных мест. Множество пешей и конной полиции было собрано во дворе окружного суда на случай беспорядков, но тут, на площади только несколько городовых да один околоточный в серой офицерской шинели вежливо просили публику не мешать уличному движению, и не толпиться возле самых подъездов, по которым все время сновали судейские, адвокаты и лица, имеющие входные билеты на заседание. <...> Публика вела себя тихо, почти подавленно, и к каждому, выходящему из суда бросались с вопросами:

– Ну как? Скоро ли?

Смеркалось. Я озябла, хотя погода была тихая, чуть-чуть морозило. Так и не дождавшись вердикта, пришлось мне вернуться домой. Мы сели обедать без папы, понимая, что он не уйдет из суда, не дождавшись вердикта, но только в восемь часов вечера влетел он в столовую с радостной вестью:

– Оправдан».

На час процесу Київ став юридичною столицею – сюди з’їхалися кращі юристи, адвокати, відомі літератори, журналісти, громадські діячі. Павло Олександрович Тулуб був знайомий з багатьма з них. А оскільки він жив зовсім поряд із будівлею суду, у ці осінні місяці в будинку на Великій Житомирській, 6а гості бували частіше, ніж звичайно. «Несколько интересных и значительных встреч выпало на мою долю во время процесса Бейлиса, – згадувала Зінаїда Павлівна. – Если заседание не обещало ничего сенсационного, а иногда просто желая переменить впечатления, приходили к нам критик Измайлов, редактор “Современного мира” Владимир Павлович Кранихфельд, Войтоловский, Давид Яковлевич Айзман ^[1] и другие. Однажды пришел и Короленко – перед отъездом в Полтаву».

Іл. 4. Володимир Галактіонович Короленко

Відомий письменник і публіцист Володимир Галактіонович Короленко (1853–1921), людина з вражаючим діяльним почуттям справедливості й нетерпимим ставленням до неправди, в ході процесу практично весь час перебував у Києві, особисто стежив за ходом засідань, негайно реагуючи викривальними статтями на спроби сфальсифікувати дані слідства. Опубліковані та передруковані газетами по всій країні його статті зіграли величезну роль у формуванні громадської думки.

Усі гості знаходили в будинку на Великій Житомирській, у квартирі Тулубів, теплу атмосферу, мама Зінаїди, «каждый раз старалась гостеприимно и уютно обставить эти литературные посещения. У нас была прекрасная повариха-варшавянка по имени Сатурнина <...>. Сатурнина любила блеснуть своим кулинарным талантом и пекла нам великолепные кулебяки, или русские именинные пироги с капустой и грибами, с рисом, вязигой [2] и другими начинками, делала великолепный хворост и пончики. Бутылка хорошего вина, ароматный чай, ветчина или другая закуска, ваза апельсинов или винограду, все это было скромно, но вкусно, уютно и приветливо».

Найбільше розмов було, звичайно, про процес Бейліса, але не забували і про літературу, про театр, «читали вслух наспех набросанные очерки и впечатления из зала суда, а если приходил кто-нибудь из музыкантов, – слушали Шопена и Грига, Шуберта, Шумана и Чайковского. Иногда приходила кончающая консерваторию певица Татьяна Ивановна Гаращенко и пела нам сцену у Зимней канавки из “Пиковой дамы” или арию Гальки [3], или романсы Глинки и Рейнгольда Глиэра [4]».

Іл. 5. Рейнгольд Моріцевич Глієр

Але особливо запам’ятався Зінаїді вечір, коли їхнім гостем став академік Овсянико-Куликовський.

Іл. 6. Дмитро Миколайович Овсянико-Куликовський

Дмитро Миколайович Овсянико-Куликовський (1853–1920) – літературознавець, мовознавець, у 1907 році обраний почесним членом Петербурзької академії наук, вивчав проблеми психології творчості. Автор «Этюдов о творчестве А.П. Чехова», «Источников и важнейших пособий для изучения жизни и творчества Гоголя», «Истории русской интеллигенции», досліджень творчості О. Пушкіна, І. Тургенєва, був одним з найпопулярніших лекторів, і в Києві, за словами З. Тулуб, «решил совместить приятное с полезным <...> прочесть в Купеческом клубе публичную лекцию на модную и всех волнующую тему о ценности жизни, а одновременно побывать на процессе Бейлиса, разобраться на месте, в чем тут дело и написать для “Вестника Европы” [одним з редакторів якого він був. – Т. А.] статьи об этом процессе».

Зінаїда з батьком відвідали лекцію і були в захваті від неї; Овсянико-Куликовський «со спокойной и мудрой манерой ученого» виступав проти модних теорій, які заперечували будь-який сенс в житті і, як наслідок, закликали думати виключно про задоволення, не замислюючись про майбутнє. Слухачів було багато, але, як зазначила З. Тулуб, «ни один местный профессор не счел долгом быть на лекции, хотя бы из вежливости, по долгу гостеприимства». І це не було випадковістю, у чому Зінаїда переконалася через кілька днів, зустрівши свого викладача А. Лободу, який просто пояснив демарш київської професури: «А когда мы, грешные, приезжаем в Питер, – тоже нас не встречают и даже знать не хотят о нашем существовании». Утім, ці добре відомі демонстративні взаємні ревнощі інтелігенції «трьох столиць», не заважали її (інтелігенції) представникам спілкуватися, дружити, співпрацювати, сперечатися.

Д. Овсянико-Куликовський прийшов у гості до Тулубів, до їх будинку на Великій Житомирській. Його головною співбесідницею стала мама Зінаїди. Єлизавета Василівна Тулуб блискуче підготувала обох своїх дітей до навчання в гімназії. Молодший син екстерном складав іспити за два класи і потрапляв відразу в третій клас. Відомого вченого-філолога Куликовського цікавили педагогічні методи Єлизавети Василівни, особливо у викладанні мови, її думка про його підручник граматики. Говорили і про творчість Зінаїди, порадивши їй видати поетичну збірку і подати її на здобуття Пушкінської премії. Ідею підтримав Краніхфельд, котрий з’явився пізно ввечері, і вони обидва – київський і петербурзький критики – залишили записи-експромти в альбомі, який завела Зінаїда, збираючи в нього автографи непересічних людей, з якими їй доводилося зустрічатися.

Ще одна така зустріч відбулася в 1914 році, коли «приехал в Киев Викентий Викентьевич Вересаев тоже прочесть лекцию, и тоже на модную тему ценности жизни». Лекція пройшла з аншлагом. Побував Вересаєв у редакції «Киевской мысли», де познайомився з Павлом Олександровичем і Зінаїдою Тулубами.

І цей знаменитий гість Києва відвідав будинок на Великій Житомирській. В. Вересаєв розповідав про свою подорож до Єгипту і про розкопки в долині Царів, «охамелеонах, на глазах меняющих свою окраску под цвет земли или камней по которым они ползали, о том, как ловко ловили они мошек и других насекомых. Рассказывал он так увлекательно и красочно, что мы все притихли и слушали его, долго-долго...»

Вересаєв також залишив автограф у Зіниному альбомі. «Написал то, что было главной основной нитью его лекции о смысле жизни. “Жить. Только жить! Жить широкою полно жизнью, не ломать и не отрицать себя!”» З цього київського вечора почалася «25-летняя дружба – редкая, товарищеская дружба», про яку з такою теплотою згадувала Зінаїда Павлівна багато років потому.

Київ, Велика Житомирська, 6а – на цю адресу приходили листи від знайомих письменників, серед яких особливе місце в житті Зінаїди займав Іван Олексійович Бунін. Тут збиралися її товариші по навчанню та друзі, звідси вона бігала на лекції та іспити. В Наприкінці 1914-го на Різдво в квартирі Тулубів «огромная до потолка елка сияла 125 свечами, распространяя по всей квартире аромат смолы и воска». Ці кілька слів у спогадах Зінаїди Тулуб привідкривають хід до іншого київського дому, де лунає голос Ларіосіка: «Хотел бы я видеть человека, который сказал бы, что елка некрасива <...> Так бы просидел весь век под елкой у ваших ног и никуда бы не ушел». «Из года в год, сколько помнили себя Турбины, лампадки зажигались у них двадцать четвертого декабря в сумерки, а вечером дробящимися, тёплыми огнями зажигались в гостиной зелёные еловые ветви»...

Але того разу, наприкінці 1914-го в квартирі Тулубів було не до святкувань. Виявилося, що Зіна, доглядаючи за пораненими й хворими в лазареті (тривав першій рік Першої світової війни), заразилася віспою. «Все пришли в ужас, позвонили доктору Демченко». Віктор Платонович Демченко завідував Софійською лікарнею, яка містилася неподалік – на вулиці Софійській, 21. Він заїхав на Велику Житомирську, заспокоїв батьків, що в Зіни легка форма віспи, але велів зробити щеплення, причому, не тільки всім членам сім’ї, «но и жильцам нашего шестиэтажного дома (фасадному и нашему корпусу) сделали за наш счет предохранительные прививки. Это обошлось папе немногим более 100 рублей золотом, но папа с мамой сочли моральным долгом сделать это, чтобы обезопасить всех соседей от заразы, как ни трудно нам было это в материальном отношении».

Кілька тижнів, у тому числі і святки, Зіна та її мама, єдина, яка входила до кімнати хворої, провели в квартирі, строго витримуючи карантин. Зіна лежала не вимазана зеленкою (яку стали використовувати із середини XX ст.), а пересипана гіпсом. Він підсушував оспинки, і «от присыпки вообще было легче, а от головной боли мне давали то аспирин, то пирамидон – посменно».

Хворобу підсолодили мигдальний торт і приємний лист, що його надіслали Зіні пацієнти госпіталя, дізнавшись про її хворобу. І ще був лист від Івана Буніна, по-дружньому теплий, з аналізом нових віршів юної поетеси.

Після її одужання вся квартира була дезінфікована формаліном, і тільки після цього дозволено виходити на вулицю. Незважаючи на всі вжиті заходи, знайомі боялися віспи і не наважилися прийти 28 січня 1915 року, щоб відзначити 25-річчя весілля Зініних батьків. Більшість обмежилася надісланими привітаннями. На подаровані дядьком 50 рублів у магазині Новікова була куплена бронзова люстра «в античном стиле с массой подвесок из матового хрусталя». А в спадок від іншого дядька Тулуби отримали друкарську машинку, яка прослужила Зінаїді до 1937 року. До голосів людей, звуків музики в квартирі додався стукіт друкарської машинки.

Продукти поступово дорожчали. «Если до войны мама давала кухарке на базар два рубля, то теперь и трех рублей мало с тем же меню. Из-за наплыва беженцев и военных вздорожали и комнаты: за такую комнату, как папин кабинет, платили до войны рублей 18–20, а теперь рады были взять ее за 25–30». У 1916 році вперше почалися реквізиції кімнат – підселювали військовослужбовців. Але в квартирі Тулубів чужі люди не з’явилися: батьки прописали в себе доньку знайомих, яка навчалася в консерваторії, а жила в Святошині, і вона двічі на тиждень після занять або пізніх концертів ночувала на Великій Житомирській.

Останні сторінки спогадів, як і життя міста на третьому році війни, наповнені тривогою, напруженим очікуванням. «Жители Киева выбились из колеи. Все валилось из рук, все бегали по знакомым, соседям и родственникам и вместо обычных до этого вопросов: “Как поживаете?” бросались друг к другу с тревожным и жадным вопросом: “Что слышно? Что нового?” Газеты выходили какие-то странные. Рядом с горячими статьями бросалось в глаза почти полное отсутствие телеграмм. Исчезли и ежедневные сводки с фронта».

Це газетне мовчання було затишшям перед бурею, яка замела всіх, і насамперед інтелігенцію, яка так жадала змін, так безоглядно закликала і штовхала до них.

Мабуть, не випадково спогади Зінаїди Тулуб завершилися на початку 1917 року. І до цього в її тексті добре помітні вставки, які були викликані цензурною необхідністю. Писати про подальше – означало б не згадувати, а складати текст з ідеологічних і політичних кліше. І вона поставила крапку.

***

Чому, проживши і переживши так багато, після воєн і революцій, після двадцяти років тюремного і табірного кошмару, Зінаїда Тулуб стала писати спогади про рідних, про будинок, з тими подробицями й побутовими деталями, здавалося б, дрібними й непомітними для «офіційної» історії її часу. Можливо, тому, що саме в цих куточках пам’яті залишалися недоторканні запаси людського тепла, що зігрівав її під час випробувань. Кілька незабутніх музичних акордів, голоси батьків, які кличуть вечеряти, дзвін підвісок на люстрі, затишний відблиск свічок різдвяної ялинки і навіть гіпсова присипка на оспинки. Неповторні «дрібниці життя», що відбулися саме в той день і саме в тому місці – не такі вже й дрібниці насправді. Адже не дарма історія і історики стали уважно придивлятися до світу повсякденності.

Можна сподіватися, що кілька розказаних сторінок біографії будинку на Великій Житомирській нагадають про велику, цікаву, але мало засвоєну «живу» й олюднену історією київських будинків.

Тетяна Ананьєва

Джерела та література

Величко В. Первые киевские кооперативы (1900-е) // Янус Нерухомiсть. – 1997. – № 11.

Друг О. Вулицями старого Києва. – Львів, 2013.

Звід пам’яток історії та культури України. – Київ, 1999. – Кн. 1, ч. I : А–Л. К.

Ивашко Ю. Застройки Киева в начале ХХ века 

Малаков Д. Прибуткові будинки Києва. – Київ, 2009.