«Замок Річарда» – готична перлина Андріївського узвозу

Кожен мешканець або гість нашого красеня-Києва обов’язково хоче побувати на Андріївському узвозі. Серед різноманітних чудових будівель цієї відомої вулиці вирізняється дивний готичний будинок під номером 15, розташований біля гори Уздихальниці, що його кияни знають не інакше, як «замок Річарда». Після вивчення історії «замку Барона» наступним об’єктом нашого дослідження стала саме ця відома будівля. Нам було цікаво дізнатися, звідки цей будинок дістав таку назву, поширену серед киян?

З самого початку будівництва й донині про «замок» ходить величезна кількість легенд і переказів, які оточують його певним містичним ореолом. Чи існує підґрунтя для подібних чуток, ми постараємося з’ясувати, заглибившись в історію будинку.

Починається вона, як не дивно, з крадіжки архітектурних креслень. У 1902 році промисловець Дмитро Орлов викупив у виробника іконостасів Маленка землю на Андріївському узвозі та почав зводити будинок у стилі англійської готики. Через проблеми і складність будівництва забудовник був вимушений позичити близько 60 тисяч рублів у польського шляхтича і власника цукрових заводів Ігнатія Щеньовського. Креслення були скопійовані з опублікованих у журналі «Строитель» креслень будинку з Петербурга, який Міністерство внутрішніх справ планувало побудувати на Аптекарському острові. Автором цього проекту, що так і не був реалізований, був академік Роберт Марфельд.

Проект будинку МВС в Петербурзі

Хто ж став архітектором «замку Річарда», достеменно невідомо. Існують версії, що ним міг бути сам Орлов, але складний рельєф дає підстави припустити, що тут не обійшлося без допомоги фахівців, серед яких називають прізвища архітекторів Євгена Єрмакова та Андрія Краусса.

Архітектор Андрій Краусс

Будинок зводився як прибутковий і мав принести власнику чималу суму грошей. Утім, 24 березня 1904 року на будівництві сталася пожежа. Ліквідація її наслідків відтягнула час: поліція раптом виявила, що спорудження ведеться без дозволу міської влади. Усе це призвело до того, що остаточно будівництво завершилося лише 1905 року. У народі ж поширювалися чутки про втручання «нечистої сили» та завивання і скрипи в кімнатах, від яких мешканцям будинку ставало моторошно.

«Замок Річарда» на листівці кінця ХІХ – початку ХХ ст. (?)

Але, найвірогідніше, ці відомості були не більше, ніж чутками. Проблем з пошуком мешканців не було взагалі. Будинок був дуже комфортабельним, мав індивідуальне опалення, каналізацію та холодильник у підвалі. Монументальні фасади будівлі були прикрашені елементами замкової або фортифікаційної архітектури – зубцями, баштами, шпилями. У прибудові відкрили бакалійну та м’ясну крамниці, а також перукарню. Власник пропонував великий вибір кімнат різної комфортабельності: однокімнатні квартири першого поверху за 15 рублів на місяць, двокімнатні на другому – 30 рублів, а весь четвертий поверх займали шикарні апартаменти на одинадцять кімнат. Будинок був надзвичайно рентабельним і приносив у рік майже 10 000 рублів чистого прибутку.

У 1906 році тут виник осередок української культури. У «замку» зібралася редколегія сатиричного журналу «Шершень», у якому працювали Михайло Коцюбинський та Іван Нечуй-Левицький.

Також тут винаймали помешкання відомі українські художники. У різний час у будинку мешкали такі талановиті митці, як учень Іллі Рєпіна Іван Макушенко (1867–1955), учитель скульптора Івана Кавалерідзе Федір Балавенський (1865–1943), автор першого україномовного підручника «Малювання і живопис» та ілюстратор журналу «Шершень» Фотій Красицький (1873–1944).

Федір Петрович Балавенський

Фотій Степанович Красицький

Ф. Балавенський навіть створив для будинку копії скульптур із собору Нотр-дам, що їх 1942 року вивезли до Німеччини нацисти.

Найдовше (з 1909 по 1921 рік) у будинку проживав товариш Ф Красицького і Ф. Балавенського Григорій Дядченко (1869–1927).

Григорій Дядченко. Автопортрет

Йому присвячена й меморіальна дошка, встановлена на будівлі 1971 року.

Окремо слід поговорити і про найвідомішого мешканця будинку – професора Київської духовної академії та Київського імператорського університету св. Володимира Степана Тимофійовича Голубєва (1848–1920).

Степан Тимофійович Голубєв

С. Голубєв був відомим церковним істориком, членом-кореспондентом Академії наук, лауреатом багатьох премій та декількох державних нагород. З 1908 року він – дійсний статський радник, що давало йому право передати дворянський статус нащадкам. Професор був доволі заможною людиною і, вірогідно, саме його велика сім’я винаймала найбільшу квартиру «замку Річарда». Цікаво, що С. Голубєв, за спогадами Олександра Лотоцького, був затятим українофобом, а також членом Київського клубу російських націоналістів. Можна тільки здогадуватися, як в одному будинку уживались українська творча інтелігенція і проросійський викладач. Особі Голубєва чутки приписують і раціональне пояснення вже згадуваних стогонів та завивань, які за переказами заважали спокійному життю мешканців «замку». Нібито саме він виявив яєчну шкарлупу в димоходах, що її підклали робітники, яким Орлов не виплатив повністю обіцяних грошей. Шкарлупки посилювали завивання вітру і давали ефект резонатора. Але, очевидно, це не більш, ніж цікаві фантазії.

Своє дитинство та юність у будинку № 15 провели і два сини Степана Тимофійовича – Володимир та Олексій.

Володимир Голубєв

Володимир Голубєв (1891–1914) був ще більш активним монархістом, ніж батько. Однокласник Михайла Булгакова, він у 1907 році став головою ультраправої організації «Двоголовий орел». Брав активну участь у «справі Бейліса», де виявив свій неприхований антисемітизм.

Володимир Голубєв на терасі будинку № 15

Володимир прямо закликав до погромів євреїв та виселення їх із міста. Маючи запальний характер, він неодноразово бив журналістів або вчиняв провокації. Організацією зайнявся особисто губернатор міста, і вона, по суті, припинила існування 1912 року. З початком Першої світової війни Голубєв іде на фронт добровольцем. Там він був смертельно поранений 6 жовтня 1914 року в боях біля м. Рудник Холмської губернії.

Єпископ Єрмоген (Голубєв)

Олексій Голубєв (1896–1978) обрав духовний шлях, за прикладом батька. У 1919 році закінчив Московську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я. У тому ж році він прийняв чернецтво з іменем Єрмоген. У 1926 році – намісник Києво-Печерської лаври. У 1931 році отримав свою «десятку» таборів, після 1945 року служив у церквах Астрахані та Самарканда. У 1953 році став єпископом Ташкентським і всієї Середньої Азії. У роки гонінь на віру зумів побудувати в Ташкенті новий кафедральний собор.

Успенський Кафедральний собор. м. Ташкент

Своєю антирадянською позицією та нехтуванням постановами атеїстичного режиму неодноразово дратував як державну, так і церковну владу. У 1961 році виступив проти постанови Синоду «про приходи», за що в 1965 році був відправлений на спокій в Жировицький монастир у Білорусі, де і помер 1978 року. Похований на Корчуватому кладовищі м. Києва.

Але ми трошки відволіклися, то ж повернімося до нашого «замку».

Після вбивства власника будівлі Дмитра Орлова біля Благовіщенська в серпні 1911 року в народі знову почали говорити про втручання нечистої сили, яка звела промисловця в могилу. Вдова небіжчика Лідія, розуміючи, що не зможе виплатити кредити і утримувати п’ятеро дітей, продала будинок. 10 листопада 1911 року було проведено аукціон, на якому «замок» за 111 700 рублів викупила власниця ще декількох будинків у Києві Марія Іларіонівна Франк.

Пані Франк через два роки перепродала будинок купцю Анатолію Серебренікову, а той у 1917 році продав його князю Павлу Урусову. Весь цей час будинок був заселений і приносив стабільний прибуток. Після утвердження радянської влади в Києві 1920 року будинок було націоналізовано, а після війни – перебудовано під комунальні квартири.

Вважається, що вперше «замком Річарда» на честь короля Річарда Левове Серце будинок № 15 на Андріївському узвозі назвав відомий письменник, киянин Віктор Некрасов у своєму оповіданні в 1967 році. Утім, існував ще й інший Річард, якого добре знав Некрасов, і на честь якого міг бути названий «замок».

Віктор Некрасов

Мова йде про Річарда Матвійовича Юревича, який у 1960-х роках був одним з магнетичних осіб для київської богеми. Юревич був поляком-кавалеристом під час Першої світової. Повернувшись з австрійського полону, оселився в 1918 році в будинку № 15 і відкрив невеличку крамничку. За торговельні махінації та походження Річарда Матвійовича неодноразово ув’язнювали. Утім, він завжди повертався до свого «замку», у якому прожив понад 60 років. У Юревича завжди було багато гостей, лунали пісні, лилося вино і більш міцні напої. Він був душею компанії, постійно розповідаючи цікаві історії та бувальщини.

У 1983 році з будинку виселили всіх мешканців і почали ремонт, плануючи зробити в ньому відомчий готель, але в 1990 році всі роботи були згорнені. Наприкінці 1990-х «замок Річарда» придбав американець українського походження бізнесмен-будівельник Юрій Чопівський, онук Івана Фещенка-Чопівського, міністра торгівлі й промисловості УНР. Власник будівлі спочатку планував зробити в ній готель, а потім – прибутковий будинок, тобто використовувати «замок» за прямим призначенням. Але поки що далі ремонту екстер’єру справа не зрушилася. Внутрішні приміщення будинку перебувають у жахливому стані і невідомо, чи довго вони ще витримають.

Незважаючи на свою нелегальну появу та містичний ореол, «замок Річарда» став яскравою перлиною в архітектурному обрисі Андріївського узвозу і нашого міста загалом. Поки що готичні башти та зубці твердині стійко виносять наплив безжального часу. Сподіваємося, що все ж таки він витримає всі негаразди і випробування та знову відкриє свої двері для нових мешканців і екскурсантів.