Сторінки історії старого будинку

Кожен, хто прямує до Андріївського узвозу Володимирською вулицею, проходить повз будинок № 6. Як і сама вулиця, він має свою багаторічну історію.

Володимирська вулиця – одна з найдавніших вулиць центрального району Києва. Вона простягається в напрямку з північного сходу на південний захід – бере початок від Старокиївської гори, звідки пішов Київ, пролягає через Старе місто і Нову забудову до вул. Короленківської. Це найдовша вулиця Києва. Загальна протяжність її становить 2,9 кілометра.

За тривалий час свого існування вона називалася по-різному – Андріївська, Софіївська, Золота, Університетська (до 30-х років ХІХ ст.).

Відрізок вулиці Володимирської від Бабиного Торжка (Десятинної церкви) до Софійських воріт існував уже у Х ст., а після того, як були побудовані Софійський собор та Золоті ворота, вулиця отримала продовження до західної межі Києва, яку маркували Золоті ворота. Остаточно вулиця сформувалася як цілісна магістраль згідно з генеральним планом Києва 1837 року і називалася Володимирською та Великою Володимирською – на честь Володимира Святославича, Великого князя Київського, який уславився тим, що завершив процес об’єднання східнослов’янських князівств у єдину державу, запровадив християнство як державну релігію Київської Русі, здійснив низку реформ. У 1869 році вулицю поділили на три частини: Десятинну (до Рильського провулка), Володимирську (до нинішньої вул. Льва Толстого), Нижню Володимирську (від Льва Толстого до вул. Федорова). За рішенням Київської міської думи від 8 березня 1901 року, вулиці Десятинна, Велика Володимирська та Нижня Володимирська були перейменовані на Володимирську (іл. 1).

Іл. 1. м. Київ. вул. Володимирська. Початок ХХ ст.

Від 1922 року вулицю названо іменем письменника Володимира Короленка, а з 1944 року вона отримала сучасну назву – Володимирська.

Громадські й житлові споруди кінця ХІХ – початку ХХ ст. були збудовані переважно в стилі пізнього класицизму. Забудова того періоду здійснювалася за садибним принципом. За діючими будівельними правилами, верхня частина вулиці (Десятинна) належала до 1-го розряду, що передбачало зведення не нижчих за два поверхи цегляних житлових будинків т. зв. поліпшеної архітектури. Саме ці будівлі найбільше збереглися до нашого часу. Серед них – і будинок № 6 по вул. Володимирській (іл. 2).

Іл. 2. м. Київ. вул. Володимирська, 6. Світлина 2018 р.

Основні його фасади виходять на червоні лінії будівництва провулка Десятинного та вул. Володимирської. Історія формування садиби тісно пов’язана із загальноміськими містобудівними заходами, які проводилися в Києві з другої третини ХІХ ст. Будівництво нової Печерської фортеці та найбільшої будівлі Києва – Університету – викликали необхідність складання багатьох документів, визначивши архітектурно-плановий розвиток міста на наступні роки. Автор проекту Університету архітектор В. Беретті як досвідчений зодчий, зважаючи на головні архітектурні домінанти вулиці – Софійський собор, будівлю Університету, прагнув створити ансамблеву забудову. Його ідеї лягли в основу плану Києва 1837 року. Майбутня вул. Володимирська представлена однією магістраллю, яка проходить від університетського ансамблю до Десятинної церкви. Згідно з новим планом, були збільшені квартали, випрямлені та розширені старі вулиці. Це також вплинуло на конфігурацію створених раніше ділянок.

З урахуванням нового трасування вулиці садиба по вул. Володимирській, 6 формується в існуючих сьогодні кордонах. На плані 1837 року садиба на розі Десятинного провулку показана забудованою. Будівля була старою, дерев’яною. За новим планом, червона лінія вулиці зрізала частину садиби і, очевидно, у зв’язку із цим будинок було знесено. Крім того, за планом 1861 року, вул. Володимирська була віднесена до першого розряду, таким чином, на ній дозволялася лише двоповерхова кам’яна забудова.

У будь-якому разі, садиба названа «пустопорожньою», коли в листопаді 1867 року, після смерті домовласника В. Карповського, його вдова звертається в дворянську опіку з проханням заснувати опікунське управління над майном. Зрештою, за купчою кріпостю (акт про купівлю нерухомого майна) від 10 листопада 1875 року, цю кутову садибу придбав канівський купець 2-ї гільдії І.М. Лисков. Навесні 1876 року він подає в будівельне відділення Київської міської управи прохання про дозвіл на спорудження двоповерхової кам’яної будівлі – житлового двоповерхового флігеля.

План побудови садиби І.М. Лискова було затверджено міською владою 5 березня 1876 року. Спорудження будинку було здійснено протягом двох будівельних сезонів за проектом архітектора А.Г. Сопоцинського, а в травні 1877 року вже складений докладний опис двоповерхового кутового будинку для застави садиби в Київському міському товаристві взаємного кредиту. Однак наступний власник садиби, присяжний повірений С. Месняєв, до якого перейшло володіння по купчій кріпості від 30 травня 1879 року, не змінюючи стилістики фасаду, робить прибудову до будинку з боку вул. Володимирської. Двоповерхова прибудова змінила пропорції споруди, та все ж достатньо органічно продовжувала початковий її об’єм. План фасаду зафіксовано на панорамі забудови вулиці 80–90-х років ХІХ ст. (іл. 3).

Іл. 3

Двоповерховий будинок по вул. Володимирській, 6 використовувався як прибутковий, квартири в якому здавалися в найм, приносячи прибуток домовласнику (про що свідчить напис на охоронній дошці, встановлений на фасаді біля входу (іл. 4).

Іл. 4

На початку ХХ ст., коли збільшення населення і щільність забудови в центральних частинах міста призводять до зростання цін на землю й квартири, домоволодіння стають особливо вигідним вкладенням капіталу. Ця тенденція зумовила прагнення власників будівель до граничної раціональності у використанні площ. У 1909 році новий власник садиби по вул. Володимирській, 6 інженер А.В. Васильєв має намір надбудувати та розшири свій будинок. Для отримання на це коштів він закладає свою садибу в Київській кредитній спілці. Чи були завершені роботи – невідомо, але в грудні 1909 року А.В. Васильєв помер, і, за заповітом, садиба перейшла до його доньки – А.А. Краєвської, яка після 3 квітня 1912 року перепродала будинок дружині капітана Радковського – С.В. Радковській. Напевно, у цей час будівля вже була триповерховою.

У травні 1913 року нова власниця будинку № 6 по вул. Володимирській звернулася в міську управу з повідомленням, що їй запропоновано здати частину приміщення для Михайлівського міського приходського чоловічого училища № 62 під класи та квартиру завідувачу. Під час переговорів пропонувалося використати під училище 8 кімнат на третьому поверсі та 12 – на другому.

Згідно із заявою нового лікаря училища від 10 травня 1913 року, висота запропонованого приміщення й освітлення були цілком задовільними і, при деяких переробках, приміщення придатні для училища з квартирою для завідувача. Однак незабаром було вирішено, крім приходського чоловічого училища № 62, розмістити на першому поверсі будинку ще й паралельні класи Київського жіночого однокласного училища № 32. Отже, у міській управі було укладено із С. Радковською контракт про передачу частини її будинку під училища терміном на 8 років – із 7 червня 1913 року по 7 червня 1921 року, сплачуючи по 6 тис. рублів на рік, що видаватимуться домовласниці щопівроку наперед: 1 липня і 2 січня кожного року. Згідно з наказом Училищної комісії, під училища здавалися перший і другий поверхи, що виходили на вул. Володимирську і Десятинний провулок, та фасадна частина третього поверху. Крім того, у користування для училищ надавалися три сараї для дров, горище для сушки одягу, три погреби, двір для гуляння учнів та ретирадне місце для хлопців і дівчат окремо. Училище користувалося водою з водопроводу за рахунок домовласників.

Проте через бурхливі події, пов’язані з жовтневим переворотом та громадянською війною, міські училища проіснували в будинку по вул. Володимирській, 6 лише до кінця 1917 року. У період Першої світової війни – восени-взимку 1915 року – будівлю займав санітарний загін Червоного хреста евакуації психічно хворих воїнів. З 1916 року й до кінця літа 1917 року один поверх будинку було віддано міській владі під гуртожиток для учениць Вищих жіночих курсів. До осені 1917 року в приміщеннях міського училища № 62 займалася в другу зміну приватна єврейська гімназія А.М. Козаринського.

З початку 1919 року в Києві, що перебував під контролем більшовиків, розгорнулася кампанія з ліквідації безграмотності. Створюється низка вечірніх шкіл у різних районах міста, у тому числі і в будинку № 6 по вул. Володимирській (іл. 5).

Іл. 5

У радянські часи колишній прибутковий будинок № 6 по вул. Володимирській використовувався в основному як житловий. Його подальша історія пов’язана із цікавими іменами та не менш цікавими й доленосними подіями. Від 1960-х років тут на другому поверсі жив Олександр Авагян (іл. 6) – археолог, поет, композитор, музикант, бард, один із засновників української скелеоархеології (скелеїстики), автор першої наукової систематизації давньоукраїнських печерних споруд.

Іл. 6

Двері в його квартиру завжди були відчинені. Вірші, пісні під гітару, розповіді про історію, мистецтво, археологію приваблювали творчу київську молодь кінця 1960-х – початку 1970-х років. На будинку № 6 по вул. Володимирській встановлено меморіальну табличку з написом «В этом доме жил Саша Авагян» (іл. 7).

Іл. 7

У 1970-х роках у цокольному приміщенні цього будинку працювала Київська постійно діюча археологічна експедиція, яку очолив тоді кандидат історичних наук П. П. Толочко – знаний фахівець з археології та історії Києва, академік Національної академії наук України. Згодом Київська експедиція переселилася в історичний будинок («Будинок Трубецького») на вул. Володимирській, 3. Нині – це відділ археології Києва, який з 2008 року очолював член-кореспондент Національної академії наук України, доктор історичних наук Г.Ю. Івакін. 22 травня 2018 року Гліба Юрійовича не стало. За життя йому була присвячена ювілейна виставка (до 70-річчя від дня народження), відкрита в лютому 2017 року саме в тому самому цокольному приміщенні будинку по вул. Володимирській, 6. З вересня 2012 року до 10 січня 2019 року тут діяв Музей історії Десятинної церкви. Сучасна, європейського рівня експозиція, створена науковцями музею, вперше репрезентувала пам’ятку національного значення – церкву Богородиці Десятинну (іл. 8).

Іл. 8

Музей жив активним життям, проводив цікаві екскурсії по експозиції та на фундаментах стародавньої Десятинної церкви, влаштовував тематичні виставки, проводив квести та майстер-класи. На жаль, подальша історія Музею в старому будинку склалася печально. Станом на сьогодні Музей історії Десятинної церкви змушений згорнути унікальну експозицію та виставки і виселитися з будинку, у якому прожив трохи більше шести років, оскільки новий власник – підприємець Ю.О. Чиганов – не продовжив договір оренди.

Проте історія будинку на цьому не закінчилася. Другий та третій поверхи, як і раніше, здаються в оренду. Тут розташована соціологічна фірма IPSOS, працює дитячий садок-школа з поглибленим вивченням англійської мови Монтессорі, продовжуючи освітні традиції, закладені ще понад 100 років тому.

А щодо подальшої долі Музею історії Десятинної церкви?.. Це вже – інша історія.

Оксана Стець

Джерела та література

1. Вулиці Києва. Довідник. – Київ,1995. – С. 44, 64.

2. Звід пам’яток історії та культури України. Київ. – Київ, 1999. – Кн. 1. – Ч. 1: А–Л. – С.102; 259–288.

3. Киевлянин. – 1899. – № 83. – С. 2.

4. Друг О. Вулицями старого Києва. – Львів, 2013. – С. 32–62.

5. Кадомська М. Перелік власників приватних садиб історичної частини вул. Володимирської (за архівними розвідками) // Володимирська. Культурологічний путівник. – Київ, 1999.

6. Протоколы Киевской городской думы. – Киев, 1873. – № 21. – С. 371–380.

7. Молчанов С.К. К вопросу о всеобщем обучении в городе Киеве // Киевские городские известия. – 1916. № 5/6. – С. 64–67.