Біля Десятинної церкви кияни вбили князя Ігоря Ольговича,
який на той час був ченцем.
Через свою мученицьку смерть він став страстотерпцем
Згадка у літописних джерелах про церкву Богородиці Десятинну під 19 вересня 1147 року пов’язана з міжусобною війною 1146–1154 років. Церква згадується в описі одного з епізодів цього конфлікту – вбивстві збудженим натовпом князя Ігоря. На той час Ігор, колишній великий князь Київський, був уже монахом-схимником і це вбивство було однією із багатьох трагічних подій епохи феодальних усобиць.
Оскільки світогляд середньовічної людини був релігійним, сучасники оцінювали скоєний злочин як християнський подвиг смирення князя-ченця.
Для суспільства епохи Київської Русі князі Борис, Гліб (вбиті 1015 р. також у міжусобиці) та Ігор – невинні жертви, які мученицьким подвигом спокутували гріхи князівських усобиць. Образ князя-мученика, «доброго поборника Отечества своего», який перемінив «земнаго княжения славу во иночества образ смиренный, и страдальчески земное житие скончав», пройшовши крізь століття, закарбувався в історичній пам’яті народу. Саме святий Ігор Чернігівський є небесним покровителем усіх тих, хто і сьогодні носить це поширене чоловіче ім’я[1].
Обставини мученицької смерті князя Ігоря ілюструють духовно-моральний стан давньоруського суспільства часу боротьби княжих угруповань за Київський стіл та зверхність на Русі, часу жахливих втілень у дійсності лаконічних слів літопису: «И раздрася вся земля Русская».
На 30-і роки XII ст. на Русі формуються три групи ворогуючих князів, які всі доводилися правнуками Ярославу Мудрому, що боролися за велике князювання у Києві[2]. До двох із них входили сини Володимира Мономаха – старші волинсько-смоленські Мономаховичі (Мстиславичі – нащадки старшого сина Володимира Мономаха – Мстислава) та молодші Мономаховичі (Юрійовичі – гілка великокнязівської династії, яка сходила до Юрія Долгорукого) володимиро-суздальської лінії. Третю групу становили чернігівські князі Ольговичі – нащадки Олега Святославича, до яких і належав Ігор.
Збережені письмові джерела досить непривабливо й осудливо характеризують родоначальника Ольговичів – Олега Святославича, а пізніше і його нащадка – Великого князя Всеволода (1139–1146)[3]. При ньому князівська адміністрація витворювала беззаконня і кияни були дуже не- задоволені ним. Після смерті Всеволода його молодший брат Ігор зайняв київський стіл.
Літописні свідчення характеризують Ігоря швидше як благочестивого християнина, аніж князя. Він бере участь у військових та політичних подіях підкоряючись волі обставин. При цьому завжди знаходиться в тіні свого старшого брата. Київське князювання Ігор також приймає по волі Всеволода. Засвiдчуванi літописцем слова самого Ігоря про бажання прийняття чернецтва ще під час перебування князем («была бо бе ми мысль на пострижение еще в княжении своем»), ймовірно, не далекі від істини[4].
Невдоволення Всеволодом стало приводом і для неприйняття Ігоря. Кияни майже відразу порушили присягу Ігорю, покликавши таємно на князювання Переяславського князя Ізяслава Мстиславича, а коли Ізяслав із військом підійшов до Києва, кияни, які вийшли з Ігорем на битву, перейшли на бік Ізяслава, і це стало вирішальним у боротьбі за київський стіл. Ігоря на четвертий день після битви ледве живого знайшли у болотистій місцевості у районі літописних Дорогожичей. Самостійно пересуватися князь не міг, оскільки давно страждав на хворобу ніг. Ізяслав звелів закувати Ігоря та відправити у Переяславль. Тут він був заточений у спеціально для нього споруджений поруб у монастирі Іоанна Предтечі. Всього Ігор пробув на Київському столі неповних два тижні – 13 днів.
Через 4 місяці, перебуваючи у дуже важких умовах ув’язнення, Ігор був вже при смерті (не міг пересуватися - приймати їжу i ледь говорив). І тоді він звернувся з проханням до Ізяслава про прийняття перед смертю чернецтва. Ізяслав не заперечував i повелів звільнити Ігоря. Через 8 днів після постригу вмираючий князь зцілився. Сучасники вважали це дивом, здійсненим благодаттю Божою (згідно з літописом: «Бог отда ему немощи»). Незабаром він був переведений до Києва, під нагляд у Федорівський монастир – родовий монастир Мстиславичей. Тут ігумен монастиря Ананія 5 січня 1147 року здійснив постриг колишнього князя Ігоря[5] у велику схиму[6].
Таким чином, до початку 1147 року князь-схимник не був для правлячого у Києві Ізяслава небезпечним. До того ж, важливо, що Ігор ніс свої чернечі подвиги у родовому монастирі Ізяслава під наглядом його довірених людей. Але хоча князь Ігор i відрікся від світу, як показали подальші події, сам світ й у монастирі не давав йому спокою. Пануючий у світі дух часу міжусобиць, з його зрадою та віроломністю не міг повiрити у щирiсть зречення Ігоря.
Влітку 1147 року розпочався черговий етап боротьби за велике князювання. Ізяслав у союзі з двоюрідними братами Ігоря, Чернігівськими князями Давидовичами виступив проти рідного брата Ігоря – Святослава. На шляху до Чернігова Ізяславу прийшла звістка, що Давидовичі його зрадили. Вони домовилися зі Святославом і хотіли обманним шлахом захопити його (можливо, навіть вбити). Ізяслав сповістив про це у Києві свого брата Володимира та митрополита. Ті, у свою чергу, розповіли про зраду киянам. Було скликано віче, на якому було висловлено підтримку Ізяславу.
У самий розпал віча хтось з натовпу нагадав присутнім про події 80-річної давнини, пов’язані з повстанням 1068 року. Тоді кияни вигнали правлячого князя Ізяслава Ярославича та звели на Київський стіл Полоцького князя Всеслава Брячиславича, який більше року був ув’язнений у порубі. Всеслав княжив недовго (близько 7 місяців). Невдовзі, за допомогою поляків, Ізяслав Ярославович знову зайняв Київ, а його син Мстислав здійснив криваву розправу над киянами. Розправа була настільки жорстокою, що її пам’ятали навіть у 1147 році.
Далі промовець провів аналогію з поточними подіями та відкрито закликав до вбивства князя Ігоря: «высекше Всеслава из поруба злии они, и постави князя собе, и много зла бысть про то граду нашему, а се Игорь, ворог нашего князя и наш, не в порубе, но в Святом Федоре, а убивше того, к Чернигову пойдем по своем князи». Заклик до вбивства був підхоплений натовпом i вiн рушив до Федорівського монастирю, де був Ігор. Брат Ізяслава Володимир та митрополит Климент марно намагалися надоумити знавіснілий натовп.
Ігоря схопили прямо під час церковної служби. На ньому роздерли чернечe облачення та витягли із храму. Заступництво Володимира не змогло врятувати князя-схимника від розправи. Натовп довго знущалася над ним. Напівживого князя-мученика волокли по Києву, прив’язавши мотузкою за ноги. Вірогідно, вже мертвого Ігоря протягли «сквозе Бабин торжек до Святое Богородици»[7]. Тут, біля Десятинної церкви, натовп, нарешті, наситився вбивством та наругою над мертвим тілом. Тіло Ігоря поклали на віз та звезли зі Старокиївської гори на Поділ, де воно було кинуто посеред торговища[8].
Увечері за велінням тисяцького Лазаря тіло було перенесено у храм новгородських купців на Подолі («новгородскую божницу») – церкву Архистратига Михаїла. Наступного дня було здійснене поховання у Сімеонівському монастирі. Через 3 роки, коли Київський стіл займав Юрій Долгорукий – союзник Ольговичів – 5 червня 1150 р. Святослав урочисто переніс останки брата до родової усипальниці Чернігівських князів – собору Св. Спаса у Чернігові.
З цього часу починається церковне шанування князя Ігоря (з днями пам’яті 19 вересня (2 жовтня) – день мученицької смерті та 5 (18) червня – перенесення мощей)[9]. Спочатку шанування було у лику місцевошанованих, Чернігівських святих, але дуже швидко стало загальноцерковним. Святий Ігор Чернігівський канонізований у лику благовірних князів та одночасно страстотерпців. Благовірним він шанується як правитель (князь) прославлений Церквою за праведне життя, страстотерпцем, – оскільки прийняв мученицьку смерть не за християнську віру, а від своїх же одновірців через їх озлобленість та підступництво.
Досить поширеною є думка про те, що мощі князя Ігоря покояться у Спасо-Преображенському соборі Чернігова і сьогодні, але невідомо їх місцезнаходження Проведені під керівництвом О.Є. Черненко у 2011–2012 роках у соборі археологічні дослідження не виявили мощів (так само як і у 1923 році, у ході масштабних розкопок під керівництвом М.О. Макаренко). Тому на сьогоднішній день є підстави вважати мощі князя Ігоря втраченими.
Артур Кукуїшко
[1] Головний герой «Слова о полку Ігоревім» – племінник Ігоря Ольговича - був першим, хто був хрещений на честь цього святого.
[2] Слід зазначити, що за чинності принципу княжого престолонаслідування епохи Київської Русі, всі вони могли претендувати на велике княжіння. Сам принцип старшинства [т. зв. лествічне (або родове) право], коли старший у роді отримував князювання у Києві а наступні за значенням у менш великих містах Русі, великою мірою сприяв збереженню єдності країни. Але, поряд з цим, мав і дуже негативні наслідки, оскільки неминуче виникали суперечності між претендентами, які й вели до міжусобиць.
[3] Всеволод не гребував нічим для отримання великого князювання. Коли ж він став великим князем, то княжив «не в правду». Державними справами займався неохоче, «более в веселиях… упражнялся. Чрез сие киевлянам тягость от него была великая». На підставі негативних свідчень джерел про Ольговичів ряд дослідників вважає, що кияни взагалі були більш схильні віддавати переваги у міжусобних протистояннях Мономаховичам.
[4] На їхню користь свідчить не тільки лагідний характер князя та відсутність у нього владолюбних амбіцій. Відомо, що Ігор не відрізнявся міцним здоров’ям. Відомостей про те, що він мав спадкоємців немає. Багаторічний приклад, який Ігор бачив перед собою, – чернецтво двоюрідного брата Миколи Святоші цілком можливо також впливав на прагнення князя до чернецтва.
[5] Джерела не називають ні хрестильного, ні чернечого імені князя Ігоря. Існуючі версії дослідників — гіпотетичні, засновані на зіставленні даних синодиків пізнішого походження. Поряд з цим, цікаво відзначити, що у пам’ятнику домонгольського періоду – «Слове в субботу сыропустную, егда память творим святых отец», князь Ігор згадується тільки під своїм мирським ім’ям.
[6] Досить ймовірно, що сам князь бачив у своєму позбавленні від смерті особливу дію промислу Божого. У такому випадку досить логічним виглядає прийняття ним схими – вищого ступеня чернецтва.
[7] Згідно з Іпатіївським літописом, саме тут князя-схимника було вбито: «и ту прикончиша его».
[8] Оригінальну версію вбивства князя Ігоря висуває І.Я. Фроянов (П.П. Толочко додає епітет «екзотична»). Він схильний бачити у ньому «магический характер, соответствующий языческому сознанию». За цією версією, смерть Ігоря «собственно, не убийство, а жертвоприношение». Згідно з І.Я. Фрояновим, всі описувані літописом обставини смерті – це чітко розписані ритуальні дії («Игоря уводят из монастыря… и это свидетельствует о необычности задуманного на вече убийства... Снятие монашеской одежды с Игоря – вещь также не случайная. То было языческое средство “обезвреживания” представителя враждебного киянам мира, лишение его покрова Божьего... Обращает внимание волочение едва живого князя. За волочением просматривается ритуальное действо, символизирующее, вероятно, путешествие в иной мир... Выставив мертвеца на торговой площади для всеобщего обозрения, они продемонстрировали общественную значимость расправы над Игорем. ”Повержение” трупа в людном месте, каковым являлся торг, означало также легализацию убийства, его законность и т. п.). Однак, для спростування цієї версії можна навести лише один, але дуже простий та очевидний аргумент. В реальності неможливо некерованому натовпу (за висловом І.Я. Фроянова, «язычествующих киян»), який скоїв вбивство, витримати такої чіткості алгоритму дій магічного ритуалу, який бачить І.Я. Фроянов. Тому вбивство князя Ігоря можна вважати тим, чим воно завжди вважалося у вітчизняній історії – стихійними діями людей, що знаходяться під впливом сильних негативних емоцій.
[9] Дати є іменинами (днями Ангела) усіх Ігорів.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
Бережков, М.Н. 1893. Блаженный Игорь Ольгович, князь Новгородсеверский и великий князь Киевский. Исторический очерк, Чернигов.
Голубинский, Е. 1903. История канонизации святых в Русской Церкви, Москва, с. 58–59.
Закревский, Н. 1868. Описание Киева, 2, Москва, с. 684–685.
Литвина, А.Ф., Успенский, Ф.Б. 2006. Выбор имени у русских князей в X–XVI вв.: Династическая история сквозь призму антропонимики, Москва, с. 561–562.
Лихачев, Д.С. 1947. Русские летописи и их культурно-историческое значение. Москва–Ленинград, с. 219–225.
Назаренко, О.В. 2013. Удільна роздробленість // Енциклопедія історії України, 10: Т–Я, Київ, с. 207–208.
Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. 1950, Москва-Ленинград, с. 208.
Лаврентьевская летопись. 1927. Полное собрание русских летописей, 1, Ленинград, стб. 310, 312–314, 317–318.
Ипатьевская летопись. 1908. Полное собрание русских летописей, 2, Санкт-Петербург, стб. 292, 295–300, 304–355, 408.
Присёлков, М.Д. 1950. Троицкая летопись. Реконструкция текста, Москва-Ленинград, с. 218–223.
Толочко, П.П. 2011. Власть в Древней Руси. Х– XIII вв., Санкт-Петербург, с. 168–174.
Фроянов, И.Я. 2012. Древняя Русь IX–XIII веков. Народные движения. Княжеская и вечевая власть. Москва, с. 243–247.
Щапов, Я.Н. 1989. Государство и Церковь Древней Руси X–XIII вв., Москва, с. 136, 140, 142, 176.
Повернутись до ІСТОРИЧНОЇ ХРОНОЛОГІЇ ЦЕРКВИ БОГОРОДИЦІ ДЕСЯТИННОЇ