Музей у гостях у музею

(Музей Інституту проблем міцності ім. Г.С. Писаренка НАНУ.

Кабінет-музей академіка Г.С. Писаренка)

Зазвичай у своїх «Прогулянках містом» співробітники нашого Музею розповідають про цікаві будівлі прекрасного Києва, відкриваючи для Вас нові сторінки історії столиці. Сьогодні ми відкриємо для Вас цікавий, але маловідомий музей. Однак спочатку трохи історії...

Уже понад сто років архітектурною домінантою київського історичного району Звіринця залишається недобудована споруда церкви-усипальниці на братському Звіринецькому кладовищі, що дивом вціліла після вибуху артскладів 6 червня 1918 року, за гетьманства Павла Скоропадського. Ця закладена у червні 1916 року будівля зводилася у псевдоруському стилі за проектом архітекторів П.П. Фетісова і В.М. Рикова. Вибухом складів, що містилися по сусідству з кладовищем, було зруйновано до 900 прилеглих житлових будинків та військовий цвинтар. Будівництво церкви, очевидно, зупинилося ще в революційному 1917 році і вона на довгі десятиліття залишалася в запустінні. «Валиться церква. І стоїть вона темним сумним привидом», – писав у 1930 році дослідник історії Києва Федір Сенгалевич (Бахтинський). На початку 1930-х років існував план перебудувати церкву на крематорій.

Згодом, у 1936 році, передбачалося, що велика територія Звіринця буде передана Академії наук. На місці недобудованого храму хотіли звести споруду, увінчану скляною круглою галереєю, з якої мала відкриватися панорама всіх цих місць. Після Другої світової війни з грандіозних планів забудови Звіринця здійснилося лише облаштування ботанічного саду. На території артскладів та колишніх військових поховань з’являлися скромні житлові будинки, «хрущовки», гуртожитки, школи, дитячі садки. Залишки церкви в радянський час могли бути або остаточно зруйновані, або використані не за культовим призначенням.

У 1953 році на порожню недобудовану церкву випадково натрапив відомий учений-механік Георгій Степанович Писаренко (1910–2001), який з

1950 року працював в Інституті металокераміки та спеціальних сплавів, –згодом академік НАН України. Науковець шукав якесь достатньо міцне приміщення для експериментів з випробовування міцності матеріалів. Занедбана будівля стояла без вікон та перекриття, але вражала товстими добротними стінами.

«Невдовзі вдалося домогтися у Київського виконкому передачі цієї церкви з прилеглою до неї площею 2,5 га Інституту металокераміки», – зазначав Г.С. Писаренко у своїх «Спогадах».

«Відновивши будівлю й доповнивши її деякими прибудовами, ми організували там кілька спеціальних лабораторій, зокрема лабораторію для вивчення стійкості теплозахисних матеріалів у газовому потоці високих параметрів та стійкості лопаток газових турбін проти різких теплозмін».

З історичного погляду, головне, що цю архітектурну пам’ятку вдалося врятувати від руйнації. У подальшому приміщення незавершеної церкви стало базою Інституту проблем міцності АН України. При цьому на ділянці, що межує із церквою, у 1966 році звели ще два нових корпуси, у 1977-му – третій, пізніше – кілька додаткових приміщень, у тому числі кілька павільйонів, де розмістилися спеціальне конструкторське бюро, деякі лабораторії та інші служби.

Успішно розвиваючи науковий напрям механіки з вивчення міцності матеріалів і елементів конструкцій, що працюють в екстремальних умовах, Г.С. Писаренко виступив з ініціативою створення єдиного на весь колишній СРСР спеціалізованого Інституту проблем міцності АН УРСР. За активної підтримки Президента АН УРСР академіка Б.Є. Патона та Президента АН СРСР академіка М.В. Келдиша у вересні 1966 року такий Інститут був відкритий. Г.С. Писаренко очолював його з дня заснування до травня 1988 року.

Згодом Інститутові було присвоєно ім’я його засновника. Біля керма Інституту Георгія Степановича змінив його учень, академік НАНУ Валерій Трохимович Трощенко. У наші дні установу очолює академік Валерій Харченко. Адреса Інституту – вул. Тимирязевська, 2 (раніше Омелютинська).

Вийшовши на кінцевій зупинці громадського транспорту, ми з Вами пройдемо на територію Інституту, де в одному з корпусів і розмістився Музей інституту, яким по праву пишається колектив славетної установи. Його з гордістю показують почесним гостям ІПМ, у тому числі закордонним, а також студентській молоді, яка лише починає свій шлях у науці.

Спочатку Музей почав функціонувати як кабінет-музей колишнього почесного директора Інституту Г.С. Писаренка. Згодом був розширений за рахунок двох прилеглих кімнат. У колишньому кабінеті Г.С. Писаренка –робочий стіл, стіл для співбесід і класна дошка, на якій крейдою писалися математичні формули та креслилися «епюри». На стінах – портрети класиків механіки і математики, з якими колись працював і товаришував Г.С. Писаренко. На стіні, над робочим столом – портрет колишнього господаря кабінету,

А на шафі поряд – гіпсова модель пам’ятника Г.С. Писаренкові, на якому він, – полтавчанин, – зображений у вишитій сорочці на тлі журавлиного клину.

Навколо шафи з книжками та врученими йому в різні часи подарунками: моделлю літака (від авіаконструктора Олега Антонова), африканським струнним музичним інструментом з портретом Г.С. Писаренка (від колишнього аспіранта) тощо.

Окремий стенд стисло розповідає про витоки таланту Г.С. Писаренка: народження на хуторі Скрильники на Полтавщині, фото батьків, малюнок батьківської хати, копія шкільного атестата, документи, що розповідають про працю на Уралі та в Нижньому Новгороді, навчання в Горьківському індустріальному інституті та в аспірантурі КПІ, працю над удосконаленням двигунів літаків-винищувачів в Уфі під час Другої світової війни.

Георгій Степанович не лише створив і очолив Інститут. Протягом життя він обіймав у системі Академії наук важливі посади – головного вченого секретаря Президії АН, першого віце-президента, голови Комісії космічних досліджень при Президії АН України, голови Північно-Західного наукового центру тощо.

Спеціальний стіл в експозиції присвячений класику механіки, одному з перших академіків Української академії наук 1918 року Степану Прокоповичу Тимошенку (1878–1972).

Г.С. Писаренко доклав неабияких зусиль задля популяризації в Радянському Союзі доробку видатного вченого-емігранта: видання його наукових праць та спогадів, увічнення його пам’яті.

Між вченими склалися міцні творчі і людські стосунки.

Тут можна побачити речі, що їх родина Г.С. Писаренка передала на зберігання до музею, отримавши їх у Вупперталі (ФРН) після смерті доньки Степана Прокоповича, Анни Гетцельт-Тимошенко: бронзовий портрет науковця,

цінні видання його праць з механіки, фотоальбом його відвідин СРСР тощо.

Під час заходів, присвячених 100-річчю з дня народження Г.С. Писаренка, у вересні 2010 року цей стенд особливо зацікавив Б.Є. Патона.

С.П. Тимошенко згадував, що перед тим, як назавжди покинути Київ, зайшов попрощатися до помешкання Євгена Оскаровича Патона. Той тримав на руках малюка. «Це буде ваш Президент», – відзначав учений, маючи на увазі Патона молодшого. Тоді ж, у 2010 році, кабінет-музей відвідали учасники Міжнародної науково-технічної конференції «Міцнісь матеріалів та елементів конструкцій», присвяченої Г.С. Писаренку, багато з яких особисто знали і шанували вченого.

Великий зал Музею присвячений історії Інституту. Тут можна побачити експериментальні зразки матеріалів з металу, кераміки, скла з різних галузей техніки, з ознаками руйнувань при тих чи інших видах навантажень.

Приладдя ж першої лабораторії складалося зі звичайного оцинкованого відра, паяльної лампи та автогену. У залі експонуються видатні досягнення установи, багаторазово відзначені Державною премією України в галузі науки і техніки.

Державна премія УРСР під № 001 належить саме Г.С. Писаренку.

В експозиції також широко представлені міжнародні зв’язки Інституту.

Окремий стенд розповідає про зв’язок Інституту проблем міцності з батьківщиною Георгія Степановича, де 2010 року на школі у с. Дрижина Гребля Кобеляцького району Полтавської області на честь славетного земляка було встановлено меморіальну дошку.

Отже, ми не тільки ознайомилися з експозицією музею, ми відкрили для себе цілу плеяду видатних вчених нашої держави, якими по праву пишається все наукове світове співтовариство.

Наша сьогоднішня «Прогулянка містом» завершується, і, сподіваємося, що подарували вам натхнення продовжувати вивчати історію нашої батьківщини і її видатних особистостей, та їхніх досягнень,

а співробітники нашого Музею кажуть Вам: «До нових зустрічей на вулицях, скверах та площах нашого чудового міста».