Як лікувалися в Давній Русі? (ІV)

 Радзивіллівський літопис (арк. 62, зв.)
 Хрещення Володимира Святославича. 
 Чудодійне зцілення від сліпоти після того, як він повірив у Бога (близько 988 р.)
 «И повеле креститися. Епископ же корсуньскый с попы царичины, огласив, крести Володимира. 
 И яко възложи руку на нь, и абие прозре. Видев же се Володимер напрасное исцеление, 
 и прослави Бога, рек: “Теперво уведех Бога истинаго”»

Монастирське лікування:
 
безпорадність лікарів і чудодійність віри

До нас дійшло надзвичайно мало відомостей про фахових лікарів Давньої Русі, окрім хіба що згадок про їх існування. Натомість монастирська церковна практика описана значно краще. Основою цього явища стала віра як точка відліку всіх описів про діяльність монастирських лікарів.

Перекази Києво-Печерського патерика містять численні розповіді про існування монастирських цілителів, яких, між тим, сам текст патерика називає «лікарями», не відділяючи їх термінологічно від фахових лікарів. Дехто з дослідників розглядає монастирі як лікарні, хоча в ті часи це були не стільки медичні, скільки релігійні центри, де практикувалося не лікування, а «цілительство» (одномоментний акт чудодійного зцілення) за допомогою віри або ж просто тривалий догляд за хворими, які втратили працездатність.

Лікував хворих молитвою сам Антоній – засновник Печерського монастиря. Оповідь про блаженного Агапіта, безкоштовного лікаря, стверджує, що він навчився лікувати немічних безпосередньо в Антонія, який давав хворим як ліки приготоване ним зілля. Агапіт також приходив до хворого і доглядав його, поки той не одужає. Однак основний наголос у цій історії зроблено на тому, що дар зцілення існував у ченця завдяки його праведності й обітниці «безсрібництва», а одужання пацієнтів робили можливим лиш віра та молитви.

На виключному чудодійному зціленні вірою і молитвою робить акцент і розповідь про Миколу Святошу, князя Чернігівського, який був ченцем Печерської лаври. Саме так зцілив він Петра Сиріянина, який сам був лікарем у Чернігові, а потім у Києві, і не міг вилікуватися власними ліками. Характерно, що в обох випадках підкреслено неспроможність світських лікарів перед вірою і силою молитви.

Автори таких дидактичних розповідей намагалися показати певну модель поведінки, за якою основа одужання полягає не в процесі лікування, а у вірі.

Лише молитвою і святим єлеєм лікував дітей і дорослих Дем’ян-пресвітер, до якого направляв хворих Феодосій Печерський. А брат Миколи Святоші, князь Ізяслав, коли занедужав і був уже при смерті, попросив води з печерського колодязя і власяницю брата свого Миколи Святоші, якою перед тим, як відправити йому, обтерли гроб преподобного Феодосія. Випивши тієї води і одягнувши власяницю, князь Ізяслав швидко одужав. У подальшому він повсякчас одягав її, коли хворів або їдучи на битву, і завжди залишався здоровим та неушкодженим, а був поранений і загинув лише тоді, коли не вдягнув.

Кара небесна і диво зцілення

Києво-Печерський патерик подає низку повчальних історій, у яких на людей, що чинять неправедно, вірять нещиро і не визнають єдиною зцілюючою силою Боже провидіння, посилається кара у вигляді хвороби чи каліцтва. Засобом же дивовижного зцілення є каяття грішника і його щире навернення до віри.

Саме такою є розповідь про неправедного хворого на проказу киянина, який лікувався за допомогою волхвів і лікарів, і не тільки місцевих, але й іновірних [1]. За те, що не щиро вірив і при тому скористався водою з колодязя святого Феодосія, було наслано на нього ще більшу хворобу й страждання. А одужав він тільки тоді, коли щиро покаявся преподобному Алімпію і той взяв «вапъницю» й помазав його пензлем, яким писав ікони чи фрески, а за тим відвів до церкви причаститися й умитися водою, якою священики умиваються. Навіть якщо мова йшла не про вапно, яким справді можна було дезинфікувати шкіру, а про фарби, вони також могли мати певний лікувальний ефект через свій склад, оскільки середньовічні фарби виготовлялися з мінералів і рослинних компонентів, які одночасно використовувалися і в медицині. Однак ця історія, як всі інші розповіді патерика, повинна була показати Боже провидіння і чудо зцілення, яке настає лише в істинній вірі.

Покарання й спокута проявляються і в розповіді про майстра Василя, який мав виготовити дорогоцінну раку для гробу Феодосія, але засумнівався в доцільності такої задумки і витратив на себе частину грошей, що їх отримав за роботу. За це він був негайно покараний – упав з коня і сильно постраждав при цьому, а одужав лише тоді, коли покаявся і притулився до раки святого.

Наталя Хамайко

Далі буде.