Минуле Звіринецьких печер: маловідомі сторінки історії Києва

Іл. 1. Архангело-Михайлівський Звіринецький монастир при заході сонця

Кияни знають або принаймні чули про існування в Києві місцевості під назвою Звіринець. Вона, як і інші історичні райони найближчих околиць княжого Києва – Клов, Печерськ, Берестове – займає важливе місце в історії столиці Київської Русі і неодноразово згадується в писемних джерелах. Минуле Звіринця має історію, багату на цікаві факти й події, які заслуговують на окрему увагу.
Більш відомими за сам Звіринець є Звіринецькі печери, що розташовані у верхній частині схилу плато, біля Національного ботанічного саду ім. М. Гришка. Зараз тут, на вул. Мічуріна, розташований діючий Архангело-Михайлівський Звіринецький монастир УПЦ МП (іл. 1; 2). 
Цим печерам присвячено багато сторінок у наукових і науково-популярних виданнях, енциклопедіях, вони були темою кількох відеопередач (телевізійних та на Ютубі), що вийшли останніми роками. Але при цьому, як часто буває в нашій історії, реальні факти минулого густо «приправлені» видуманими подробицями й необґрунтованим гіпотезами, які належать не тільки журналістам і краєзнавцям, але й самим науковцям. Спробуємо «зануритися» в таємниці Звіринецьких печер і побачити, що світ ліхтаря сучасної науки вихопить із мовчазної темряви підземних галерей…

 Іл. 2. Архангело-Михайлівський Звіринецький монастир взимку

Уперше підземні ходи в цьому районі було випадково виявлено ще у 1888 році. У довгому печерному коридорі по обидва його боки очевидці побачили по два десятки видовжених ніш, у яких лежали людські кістки. У підземеллі були знайдені атрибути чернечого життя – залишки шкіряних хрестів, поясів із зображеннями святих, взуття, срібні та мідні хрестики, керамічний посуд. За висновками фахівців, виявлена печера була давнім монастирським кладовищем [Антонович 1895, с. 40; Воронцова 2007]. Оскільки печера містилася поряд з військовим режимним об’єктом – Звіринецьким укріпленням – і була в аварійному стані, вхід до неї було засипано, а про саму знахідку невдовзі забули.
Але нові зсуви ґрунту на схилі у 1911 році знову відкрили входи до печерного комплексу, і відтоді ним зацікавилися ченці розташованого поряд Свято-Троїцького (Іонівського) монастиря. Вони реалізували ідею створення на базі печер скиту, який проіснував до 1934 року і був закритий радянською владою [Воронцова 1995, с. 125]. Було вирішено відкрити печери для відвідування паломниками (іл. 3; 4), здійснивши перед тим розчистку лабіринту і його наукове обстеження. У 1912–1914 роках вивченням Звіринецьких печер займалися відомі київські дослідники О. Ертель, С. Вельмін і І. Каманін, куратором робіт був князь В. Жевахов [Эртель 1913; Каманин 1914] (іл. 5).

 Іл. 3. Входи в печери і будівля Звіринецького скиту із церквою Різдва Богородиці. 
 Світлина 1913 р.

Під час цих робіт було складено план і профілі печерних галерей («вулиць») (іл. 6–8), зроблено фотографії давніх написів-графіті на стінах комплексу, здійснено опис виявлених у печерах приміщень, зокрема підземної церкви, а також поховальних камер і ніш, дано характеристику знахідкам [Ульяновский 2018, с. 206–246]. Результати досліджень 1912–1914 років залишаються надзвичайно важливим джерелом у вивченні минулого печер, оскільки майже одразу частину стін підземного комплексу було обкладено цеглою, яка закрила давню поверхню пам’ятки. 

 Іл. 4. Прочани біля входів у Звіринецькв печери. Світлина 1914 р.

У червні 1918 року відбулась одна з найбільших київських катастроф – вибух порохових льохів, які було розміщено всередині Звіринецького укріплення ХІХ ст., на горі над печерами (іл. 9). Від вибуху й пожежі було зруйновано тисячі споруд цього району, загинули сотні людей. Вибух спровокував провали в печерах, у тому числі й тих, які не були відомі. Одну з таких ділянок дослідив у 1919 році Г. Стеллецький, який знайшов на глибині близько 10 м дитяче поховання давньоруського, на його думку, часу [Ульяновский 2018, с. 336, 346, 349]. Після закриття скиту печери перебували без будь-якого нагляду. Їх використовували місцеві жителі, у тому числі під час Другої світової війни, про що свідчать відповідні знахідки, зроблені тут взимку 1964/1965 років учасниками добровольчої експедиції, організованої газетою «Вечірній Київ» [Толочко 1971, с. 72– 73; Ульяновский 2018, с. 285– 286].

 Іл. 5. Археологи О. Ертель і С. Вельмін (третій і другий праворуч) серед осіб, 
 причетних до досліджень Звіринецьких печер. Світлина 1912 р.

Нове життя Звіринецьким печерам дали роботи Музею історії Києва. У 1990–1994 роках О. Воронцовою і Т. Бобровським було проведено комплексне вивчення [Воронцова 1995, с. 122; Бобровський 2007, с. 62–63; Ульяновский 2018, с. 291–300] підземного комплексу, який за рішенням Ради міністрів УРСР ще 1969 року став пам’яткою археології, зараз це пам’ятка археології національного значення № 260034-Н (іл. 10). Після цих наукових робіт та інженерно-реставраційних заходів Звіринецькі печери стали одним з найцікавіших київських екскурсійних об’єктів. 
Починаючи ще з кінця ХІХ ст., дослідники Звіринецьких печер шукали відповіді на традиційні питання «що?», «де?», «коли?», «чому?». Фрагментарність відомої на сьогодні частини печер, руйнація мародерами переважної більшості поховальних комплексів і розкрадання з них речей на межі ХІХ–ХХ ст. ще до початку стаціонарного вивчення пам’ятки в 1912 році, пошкодження оригінальних поверхонь печерних ходів і, зокрема, безцінних давніх написів – усе це значно ускладнило шлях дослідників до пошуку наукової істини. Не дивно, що погляди вчених на головні питання – коли виник комплекс Звіринецьких печер, чому вони з’явилися саме тут і з чим це було пов’язано, яку функцію виконували, у який час припинилось їх активне використання – були різними і почасти залишаються такими сьогодні. 

 Іл. 6. План Звіринецьких печер, знятий В. Кузнєцовим 1914  р. 
 Зверху – «Вівтарна вулиця», знизу ліворуч – «вулиця необстежених поховань», 
 знизу праворуч – «вулиця одиночних поховань» (ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 109)

Єдине питання, з якого погляди дослідників збіглися, що відомі вже понад 100 років печери є тільки частиною більш розлогого, можливо, навіть двоярусного, підземного комплексу, який розташований як ліворуч (на схід), так і праворуч (на південь) від існуючих входів до підземелля (іл. 10). Використання сучасних приладів – георадарів, які вже активно залучаються до подібних пошуків у світовій науковій і навіть журналістській практиці, дозволить у майбутньому знайти інші відрізки печер, у яких, як в ампулах часу, збереглися дорогоцінні артефакти нашої історії. Знахідка нових підземних ділянок значно продвине пошук відповідей на згадані вище питання, надасть нові, об’єктивні факти з історії не тільки Звіринецьких печер, але й самого міста…

 Іл. 7. Поздовжній перетин «Вівтарної вулиці» Звіринецьких печер. 
 Зйомка В. Кузнєцова 1914 р. (ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 117)

Кожен з науковців, хто досліджував Звіринецькі печери, мав своє бачення їх історії. Археолог О. Ертель вважав, що печери були пов’язані з невідомим до того Звіринецьким монастирем, який виник в ХІ ст. чи навіть раніше, і, відповідно, він старший за Печерський монастир, і що печери функціонували до ХVІІ ст. Історик, архівіст І. Каманін був більш категоричний у своїх висновках: монастир виник у 988 році, одразу після хрещення Русі; він мав назву Михайлівський і був підземним попередником наземного Михайлівського Видубицького монастиря; виявлені в печерах людські кістяки вказують на ймовірність їх загибелі під час половецького нападу на Київ у 1096 році; знайдені в печерах реліквії – металевий медальйон з емалевим зображенням Богоматері (зараз має назву «Звіринецької» Богоматері) (іл. 11) та «кипарисова панагія» датуються початковим етапом монастиря, тобто межею Х–ХІ ст. 

 Іл. 8. Поздовжній перетин «вулиці одиночних поховань» Звіринецьких печер. 
 Зйомка В. Кузнєцова 1914 р. (ЦДІАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 116)

На дуже вільне трактування І. Каманіним писемних джерел і помилковість його датувань як написів, так і знахідок із печер одразу вказали відомі науковці, його сучасники – Ф. Тітов, В. Іконніков, М. Петров. Останній навіть написав велику статтю, у якій аргументовано розкритикував концепцію історії Звіринецьких печер І. Каманіна (іл. 12). Зокрема, згадані медальйон і виготовлена з рогу, а не з дерева, «панагія» були датовані науковцем часом не раніше ХVІІІ ст., шкіряні пояси із чернечих поховань із зображеннями релігійних свят – ХІV–ХV ст. Написи на стінах М. Петров відніс до більш пізніх часів, а частину з них взагалі вважав сфальшованими. Він аргументовано ідентифікував виявлену в 1888 році печеру як «вулицю одиночних поховань» досліджень 1912–1914 років. М. Петров вважав, що печери були не монастирем, а лише місцем відлюдництва і затворництва, проте не заперечував їх появи в ХІ–ХІІ ст. [Петров 1917]. 

 Іл. 9. Топографічний план 1923 р. з позначеннями: 
 1 – входи в печери; 2 – будівля скиту з колишньою церквою Різдва Богородиці; 
 3 – Звіринецький форт – місце вибуху 1918 р.

У публікаціях дослідників другої половини ХХ ст. історію Звіринецьких печер було дещо модифіковано. Одні підтримали ранню дату появи печер, ще до заснування Видубицького монастиря (перша згадка – 1070 рік), і роль цих печер як попередника Михайлівського Видубицького монастиря [Толочко 1971, с. 69–70], інші пов’язували причину їх появи із функціонуванням цього монастиря [Мовчан 1993, с. 96]. А ось скупчення кісток біля входу до печери пояснювали вже не половецьким, а монголо-татарським нападом 1240 року і, відповідно, цим часом датували припинення функціонування цього комплексу [Толочко 1971, с. 72; Мовчан 1993, с. 99].

 Іл. 10. План меж території та охоронної зони пам’ятки археології 
 національного значення комплексу Звіринецького печерного монастиря. 2004 р.

Дослідженнями 1990–1994 років О. Воронцової і Т. Бобровського були встановлені важливі факти й запропоновано нові аргументи до реконструкції минулого Звіринецьких печер, а саме: окремий від Михайлівського Видубицького Звіринецький монастир виник як печерний у ХІІ ст., про що свідчать декілька приміщень-келій біля входу до них, які згодом використовувалися для поховань; монастир з ХІІІ ст. став наземним, а його печерна частина стала кладовищем, яке функціонувало й у ХІV–ХVІ ст.; спочатку існували дві окремі печери (так звані «вівтарна» і «вулиця не досліджених поховань», і тільки в ХV–ХVІ ст. з’явилася «вулиця одиночних поховань»; комплекс перестав функціонувати на початку ХVІІ ст. [Бобровський 2007, с. 63].
Отже, підсумовуючи цей огляд розвитку наукових поглядів на минуле Звіринецьких печер, можна зробити такі висновки і висловити певні міркування.
Щодо часу появи печерного комплексу, усі наявні на сьогодні свідчення – археологічні знахідки в печерах і на поверхні біля них, час появи написів на стінах печер – свідчать, що цей комплекс виник не раніше середини – другої половини ХІІ ст. Ніяких матеріальних підстав казати, що він з’явився ще в кінці Х ст. і є найдавнішим православним монастирським підземним комплексом у Києві і на території Русі загалом, не існує.
Історія про те, що в печерах загинули люди під час вражої навали 1096 чи 1240 років, не відповідає дійсності, адже зафіксовані скупчення людських кісток на підлозі підземних ходів виникли внаслідок мародерських дій місцевих мешканців, які активно шукали поживу в похованнях після відкриття печер, вигрібаючи кістки з вузьких поховальних ніш у стінах печер, і все це трапилося ще до появи в печерах науковців. До того ж встановлений факт використання ченцями печер в ХІV–ХV ст. заперечує саму можливість розташування людських кістяків на підлозі підземних коридорів, якими користувалися в литовський час.

 Іл. 11. Ікона Божої Матері «Звіринецька» у Свято-Троїцькому Іонинському монастирі.
 По центру – емальований медальйон ХVІІІ ст., знайдений у Звіринецьких печерах; 
 оклад ікони – ХХ ст. Сучасна світлина

Поява печер у ХІІ ст., згадка в написах-графіті на їх стінах ігуменів окремого Звіринського монастиря, відстань в 1 км від печер до Михайлівської церкви Видубицького монастиря, наявність на території останнього печер ХІ ст., частково досліджених археологами [Бобровський 2007, с. 58–59] – усе це переконливо свідчить, що Звіринецькі печери ні за назвою, ні функціонально ніяким чином не були пов’язані з Михайлівським Видубицьким монастирем.
У ХІV–ХV ст. місцеві печери використовувались як підземне кладовище, у якому ховали ченців Печерського монастиря і, можливо, мешканців розташованого поруч селища Звіринець. Про останнє свідчать дитячі поховання, виявлені як археологічно (дослідження Г. Стеллецького 1919 року), так і при антропологічному аналізі кісток із печер [Ульяновский 2018, с. 299]. Селище Звіринець, за писемними джерелами, відоме з другої половини ХVІ ст., але археологічні знахідки, зроблені за 250 м від печер, нижче по схилу, свідчать про існування тут поселення в другій половині ХІІІ – ХІV ст. [Козюба 2014]. Найвірогідніше, активне використання печер припинилося ще у ХV ст., адже їх функціонування у ХVІ – на початку ХVІІ ст. неодмінно знайшло б відображення в писемних джерелах і місцевій топоніміці. Знахідки ж цього (і більш пізнього) часу в печерах свідчать про їх епізодичне відвідування звіринецькими мешканцями протягом останніх століть.
Про причини появи монастиря в цій місцевості можна висловити лише припущення загального характеру. Десь на видубицьких пагорбах (місце досі не виявлене) розташовувався заміський «Червоний двір» київського князя, сина Ярослава Мудрого Всеволода, який був засновником Михайлівського Видубицького монастиря. Біля двору, як зазначають дослідники, був звіринець – місце, де тримали звірів і птахів для князівського полювання, який і дав назву цій місцевості. Двір був спалений при нападі половців у 1096 році, про який уже згадувалося, і розграбований киянами після смерті в 1157 році не дуже шанованого ними князя – засновника Москви – Юрія Долгорукого. Отже, ця місцина мала гарне комунікаційне сполучення як з Видубицьким монастирем, так і з самим містом, адже була при дорозі з Києва на південь – до гирла р. Либідь і далі на р. Стугну і до великого давньоруського міста Треполь (сучасне Трипілля). Крім того, в улоговині, на схилі якої функціонували печери, розташовувалось озеро (у ХVІІІ ст. мало назву Святе), поряд було багато джерел з гарною чистою водою, самі печери займали південний схил улоговини, який добре освітлювався і прогрівався – усе це в комплексі, ймовірно, і зумовило появу саме тут монастиря у другій половині ХІІ ст., коли, не виключено, княжий двір і звіринець при ньому вже не існували.
Для науковців тим, що найбільш інтригує, залишається питання посвяти монастиря, тобто, його повної назви. Як уже було зазначено, Звіринецькі печери не мають жодного стосунку до Михайлівського Видубицького монастиря і, відповідно, монастир з печерами у ХІІ–ХІІІ ст. ніяк не міг називатись Михайлівським, і сучасна назва діючого тут монастиря – Архангело-Михайлівський – не є історичною. У написах на стінах печер, які датовано відомим дослідником київських графіті С. Висоцьким першою половиною ХІІІ ст. [Высоцкий 1985, с. 52–53], двічі згадано ігуменів Звіринських, так що в назві монастиря вказано місцевість, де він був розташований, за прикладом інших київських монастирів – Видубицького і Кловського.

 Іл. 12. Окреме видання статті М. Петрова, 
 присвяченої історії Звіринецьких печер. 1918 р.

Підказкою для вірогідного встановлення назви монастиря став документ, який був опублікований ще на початку ХХ ст. і який пройшов повз увагу дослідників. В акті 1511 року щодо розмежування спірного володіння між Печерським і Пустинно-Микільським монастирями на р. Дарниця на лівому березі Дніпра зафіксовано назву маєтності Печерського монастиря – «земля святого Воскресіння Звіринська», яка вказує на можливу назву самого монастиря на Звіринці. Підтвердженням такої атрибуції є літописне повідомлення 1231 року, у якому згадується ігумен Воскресенський Семен [Лаврентьевская 2001, стб. 457]. Відтак існування в Києві в першій половині ХІІІ ст. Воскресенського монастиря та існування на лівому березі Дніпра в ХV – на початку ХVІ ст. маєтності під назвою «святого Воскресіння Звіринської», що вказує на її володаря, дозволили висловити здогад про належність цієї землі в минулому Воскресенському Звіринському монастирю [Козюба 2015, с. 15–18]. Ще одним підтвердженням цієї тези є факт існування на Звіринці Воскресенського церковища, тобто місця, де колись стояла Воскресенська церква, що засвідчено в документі кінця ХVІІ ст., і претензії Печерського монастиря на цю частину Звіринця. При цьому печерські ченці посилалися на існування листів королів Казимира ІV (1447–1492), Олександра Ягеллончика (1501–1505) і Сигізмунда І (1505–1548), які нібито надали монастирю у власність церкву Воскресіння Христового, «називаемую Зверинец». Отже, повна назва цього давнього монастиря – Воскресіння Христового Звіринський або, як її подано в названих джерелах – Воскресенський, Звіринський чи святого Воскресіння Звіринський.
Ця подорож у минуле показує, наскільки цікавою є історія Києва. Імовірні майбутні дослідження нових, ще не вивчених і навіть не відкритих частин Звіринецьких печер неодмінно нададуть науковцям новий матеріал з історії як забутого на століття Звіринського монастиря, так і південної околиці міста. А історія знову запропонує нам нові загадки, пошуком відповідей на які будуть займатись нові покоління дослідників…

Віталій Козюба,
провідний науковий співробітник
науково-дослідного відділу історико-
археологічних досліджень МІДЦ

Джерела та література

Антонович В. Б. 1895. Археологическая карта Киевской губернии. Москва. 
Бобровський Т. 2007. Підземні споруди Києва від найдавніших часів до середини ХІХ ст. (спелео-археологічний нарис). Київ.
Воронцова Е. 2007. Монастыри и пещеры на Зверинце. Купола, вып. 4. 
Воронцова О. А. 1995. З історії досліджень Звіринецьких печер у Києві. Український історичний журнал, № 5, с. 120–126.
Каманин И. 1914. Зверинецкие пещеры в Киеве (их древность и святость). Киев. 
Козюба В. 2014. Нові пам’ятки другої половини ХІІІ – ХІV ст. на території Києва. Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні, вип. 23, с. 98–101.
Козюба В. 2015. «Земля святого Воскресіння Звіринська» (нариси до церковного володіння навколо Києва у ХVІ ст.)». Церква – наука – суспільство: питання взаємодії, Матеріали Тринадцятої міжнародної наукової конференції 27–29 травня 2015 р., Київ, с. 14–19.
Лаврентьевская летопись. 2001. Полное собрание русских летописей, т. 1, Москва.
Мовчан І. І. 1993. Давньокиївська околиця. Київ.
Петров Н. И. 1917. Ученые труды по исследованию новооткрытых в Киеве Зверинецких пещер Эртеля и Каманина. Известия Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук, т. 22, № 2, с. 227–255.
Толочко П. П. 1971. Тайны киевских подземелий. Киев. 
Ульяновский В. 2018. Киевские Зверинецкие пещеры и скит: история в лицах. Киев.
Эртель А. Д. 1913. Древние пещеры на Зверинце в Киеве. Киев.