|
Виставка присвячена написам та клеймам на київській цеглі від найдавніших часів до сьогодення. Цегельне виробництво Києва має давню історію і бере початок від давньоруських часів. У Х ст. разом із запровадженням християнства з Візантії на Русі почалося зведення культових споруд із цегли за традицією візантійської архітектурної школи. Стіни споруджували в техніці змішаної кладки opus mixtum: ряди цегли чергувалися з рядами каміння. Особливо цікавим прийомом зодчих найдавніших давньоруських споруд було використання в змішаній техніці мурування кладки з так званим утопленим або прихованим рядом – коли ряди цегли почергово сховані за шаром розчину, який завдяки цьому виглядає ширшим, а кладка набуває декоративних рис – ефекту смугастості. Поява цієї техніки у Візантії з другої половини Х ст. була зумовлена естетичними й конструктивними міркуваннями, оскільки дозволяла використовувати в прихованому ряду цеглу вторинного використання. У Київській Русі, де не було на той час зруйнованих кам'яних будівель, у прихованих рядах використовували відбраковану під час опалення цеглу-плінфу, технологію виготовлення якої місцеві майстри перейняли від візантійських майстрів. У цій техніці будували з кінця Х по ХІІ ст. Першою цегляною будівлею на Русі була Десятинна церква, споруджена «майстрами з Грек» із плінфи та каменю (плінфа – від грецької plinthos – «плита» – тонка, широка, плоска, обпалена цегла). Її виготовляли в дерев’яних формах, висушували впродовж 10–12 днів, а потім випалювали в спеціальних печах. Сушили плінфу на відкритому повітрі. Тому часто на ній залишалися сліди лап тварин (собак, котів, кіз, птиць тощо), пальців або долонь, сліди крапель дощу тощо. До унікальних знахідок належить плінфа Х ст. із зображенням тризуба – князівського знака Володимира Святославича. Знайдено її 1907 року під час розкопок В. Хвойки на Старокиївській горі в Києві під час обстеження фундаменту кам’яної споруди кінця Х ст., яку дослідник вважав рештками князівського палацу. Ця знахідка відразу привернула до себе увагу громадськості. Належність знака князеві Володимиру не викликала сумнівів: адже тризуб на плінфі ідентичний знаку «тризуба» на монетах Володимира Святославича. Підтверджували це й знахідки схожих цеглин з розкопок Десятинної церкви наступних років. У 1908 році Д. В. Мілєєв під час розкопок східної (апсидної) частини Десятинної церкви виявив новий фрагмент із тризубом, який трактував як цеглу з клеймом князя Володимира. Два фрагменти плінфи з тризубом походять з розкопок Десятинної церкви 1948 року М. К. Каргера. Ще 8 нових було здобуто розкопками комплексної експедиції Інституту археології НАН України та Державного Ермітажу під керівництвом Г. Ю. Івакіна у 2005–2011 роках. Як показали результати досліджень, плінфа з князівським знаком не використовувалася для кладки Х ст., а належала до періоду пізніших будівельних робіт. Припускають, що її спеціально виготовляли для якоїсь малої архітектурної форми всередині храму, можливо, підмурків під саркофаг князя Володимира. Серед знахідок останніх розкопок Десятинної церкви було виділено плінфу із зображенням знака «триквестр» («варязький» орнаментальний мотив), яка за технологією виготовлення (керамічне тісто та обпал) відрізнялася від екземплярів із тризубом. Детальне дослідження фрагментів плінфи з розкопок Десятинної церкви різних років дало підстави трактувати деякі знаки, які раніше вважали «тризубом», як «триквестр». Зараз відомо 4 екземпляри плінфи з «триквестром». До раннього періоду будівництва храму належать знахідки плінфи з прокресленими літерами кирилиці, а також рельєфні грецькі написи-клейма. Вірогідно, це знаки майстрів, які виготовляли свою продукцію партіями, чи знаки замовників. Відомо, що на фасаді церкви Різдва Пресвятої Богородиці, збудованої митрополитом Петром Могилою на місці давньої Десятинної, були розміщені кам’яні блоки з 11 грецькими літерами, які прикрашали фасад давньої Десятинної церкви і були знайдені в 1635 році під час розчищення фундаментів храму, зруйнованого монголо-татарами 1240 року. Під час розкопок 2005–2011 років у шарі будівельних решток було виявлено дві однакові плінфи кінця Х ст., на яких зберігся напис ЩИ. Напис зроблено кириличними або грецькими літерами з нахилом (дослідження фахівців з давньої епіграфіки та лінгвістики ще тривають). Не виключено, що це були цифри (708) для позначення партії плінфи, виготовленої для будівництва церкви. До сортаменту – набору типів і форм цегли-плінфи давньоруського часу – входила прямокутна, квадратна, лекальна цегла з напівкруглими, трикутними та трапецієподібними торцями, цеглини-«половинки», яку використовували для кладки пілястрів, напівколон, аркових і віконних прорізів, порталів, декоративних елементів тощо. Якщо цегла Х ст. була переважно квадратної форми (31×31×2,5 см) або прямокутної (30×35×2,5 см), то в ХI та на початку ХII ст. розмір цегли становив 35×28 см, а товщина збільшилася з 2,5 до 4 см. У ХIII ст. плінфа вже стає меншою за розміром, поганої якості, більш крихка. Для виготовлення плінфи почали використовувати роз’ємні й нероз’ємні дерев’яні ящики. З кінця ХІІ ст. в Києві почали використовувати брускову цеглу, яка за формою нагадує сучасну. Її розміри – 25–26×10–14×5,5–8,5 см. На верхню площину часто наносили поздовжні паралельні заглиблення для кращого зчеплення цеглини з розчином. Брускову цеглу в Києві виробляли й використовували в ремонтах монументальних споруд і в XV ст. (Успенський собор Печерського монастиря, Софійський собор). З ХVІ ст. в Києві відомі перші цегельні. У люстрації Київського замку 1552 року згадуються склади готової цегли, що розташовувалися на Оболоні – «за острогом» неподалік Дніпра, розміром 40×7×2 м; інший – розміром 40×28×4 м містився на самій цегельні в цьому самому місці. У документах Великого князівства Литовського ХVI ст. вперше з’являється термін «пальчатка» (під час формування цегли на постельному боці пальцями знімали надлишки глини, утворюючи жолобки). Така цегла ще мала назву «литовка». Її використовували під час будівництва Десятинної «могилянської» церкви ХVII ст. поряд зі звичайною плоскою цеглою. Джерела ХVII–XVIII ст. згадують десятки цегелень як у самому Києві (урочище Гончарі-Кожум’яки), так і на його околицях (Неводницька долина на Звіринці, нижня течія р. Либідь). У кінці ХVІІ – ХVІІІ ст. в Києві з місцевої цегли було зведено сотні споруд – церкви, дзвіниці, монастирські мури, монастирські й міські брами, адміністративні будівлі, палаци, будинки заможних містян. Серед них – архітектурні комплекси Софійського, Печерського, Михайлівського Золотоверхого, Михайлівського Видубицького на інших монастирів. У ХІХ – на початку ХХ ст. формується так званий київський цегляний стиль, який став одним з напрямів розвитку архітектури Києва. До середини 1830-х років у Києві виробляли червону цеглу на цегельнях інженерного відомства та на цегельні, що належала закладу громадського піклування. Окрім казенних, у місті були комерційні заклади, такі як цегельні Терехова та Емілії Ейсман-Суботіної. З 1870-х років у Києві почався «будівельний бум». Київські прибуткові будинки, як і решта капітальної забудови міста, були споруджені винятково з жовтої цегли місцевого виробництва. Для цього застосовувалася синьо-зелена спондилова глина, що залягає потужним шаром у київських кручах над Дніпром та в долинах київських річок і ручаїв. Використання цієї глини для масового виробництва цегли вперше пов'язане зі зведенням монументальної будівлі арсеналу на Печерську наприкінці XVIII ст., а згодом для спорудження нової фортеці. Саме для цього було закладено казенні цегельні заводи біля села Корчувате, які виробляли міцну жовту цеглу з позначкою на кожній цеглині «КИК» («Киевская инженерная команда») у 1830-х роках, а згодом, у 1841–1861 роках, – із клеймами «КВ», «КП» та датою (роком). Відтоді позначення виробника на цеглі стає в Києві традиційним. По закінченні будівництва фортеці цегельні заводи в Корчуватому 1862 року викупив купець Адам Снєжко. Цегельні заклади на цьому місці діють і нині. Також у Корчуватому існували цегельні, які належали Видубицькому Михайлівському монастирю, купцям Я. Бернеру, М. Фокіній, А. Доломакіну. Широковідомі цегельні у сс. Мишоловка та Пироговому (А. С. Луньова, Г. С. Яська, А. К. Рейхе). В урочищі Китаїв близько 1900 року діяла цегельня X. Т. Волкова. Уздовж берегів р. Либідь також розміщувалося чимало цегельних заводів (С. В. Шатова, Я. М. Бернера та Емілії Суботіної). Давнім осередком київського цегельного виробництва була Куренівка. Там при р. Сирець діяли цегельні, які в різний час належали купцям Козинським, Булишкіним, X. С. Марр, Ф. Г. Міхельсону, а також їхнім спадкоємцям. Тепер з усіх заводів, що колись розташовувалися на вулицях Сирецькій та Копиловській, діє Петровський завод стінових матеріалів і конструкцій (новий). Уже під час першої київської «будівельної лихоманки» потужність наявних у місті та найближчих селах цегелень виявилася недостатньою. Тому в Київському повіті почали з'являтися нові виробництва, а найбільше – уздовж високого правого берега Дніпра, де було виявлено великі поклади спондилової глини. Так утворився цілий київський цегельний район, звідки доставка цегли до Києва здійснювалася водою – Дніпром – на баржах. Цеглу складали на набережній та в Київській гавані. Звідти її розвозили гужовим транспортом до будівельних майданчиків. У виробництві цегли як основного будівельного матеріалу для багатоповерхових будинків діяли державні формати. Від 1832 року – єдиний на всьому терені Російської імперії «казенний формат» цегли: 6×3×11/2 вершки (267×133×67 мм), скасований лише 1927 року. Для різних потреб виробляли фасонну цеглу: клинчасту – для перемичок, лекальну – для комунікаційних колодязів, котельних та заводських труб тощо. Для вимощування тротуарів також використовували жовту цеглу – так званий залізняк, або клінкер. Крім «строевого белого кирпича», на будовах Києва застосовували так звану «межигірку» – малоформатну вогнетривку червону цеглу, з якої було вимуровано всі печі й опалювальні груби в місті та за його межами. Виробництвом «межигірки» займалися переважно в селах Старі й Нові Петрівці Київського повіту. У 1911 році там було вироблено 11 млн штук «межигірки». У 1886 році потреби будов міста задовольняли 38 заводів Києва і Київського повіту, які виробляли близько 22 млн цегли. У 1897 році на 44 заводах було вироблено близько 70 млн штук цегли. А найвищого рівня цегельне виробництво для потреб Києва досягло 1913 року, коли місту було надано 300 млн цеглин. Тут діяли 92 цегельні заводи, на яких працювало близько 4300 осіб. Тільки на території Києва функціонувало 13 цегелень. У пореволюційні роки в Києві будували фасади із червоної цегли без штукатурки спочатку в стилі спрощеного конструктивізму, а згодом – в архітектурі «рядових» сталінських будинків. Після виходу в 1955 році постанови про боротьбу з «архітектурними надмірностями» і аж до розвалу Радянського Союзу всі цегляні житлові будинки («хрущовки», «брежнєвки» тощо) і більшість інших споруд зводили без тинькування. Вони являли собою типові функціональні «коробки» з наймасовішої білої силікатної цегли. У наші часи в столиці зростає зацікавленість у цегельному будівництві. Часто під час будівництва використовують історичну цеглу ХІХ – початку ХХ ст. З’явилася практика демонтажу старих будинків та збереження старих цеглин. З історичної цегли, зокрема, збудовано фасад театру на Андріївському узвозі. Цікава будівля з використанням цегли ХІХ ст. з клеймами заводів та фрагментами автентичного оздоблення розташована на вул. Олегівській, 43а. На Володимирській гірці викладені описані Булгаковим «доріжки з жовтої цегли» тощо. |
