Археологічні дослідження Києва як політичного і торгово-економічного центру Давньоруської держави надають цікаві й інформативні матеріали, які стосуються виникнення та розвитку власного склоробного виробництва (іл. 1). Наразі склоробні майстерні продовжують виявляти в малих і великих містах та монастирях Давньої Русі. Вони відрізняються, залежно від технології та обсягу виробництва. Наприклад, майстерні Києва спеціалізувалися на виготовленні різноманітних речей зі скла, яке варили в самій майстерні або ж отримували із сировини – зливків готової скляної маси. Продукція таких майстерень була масовою і мала широкий ринок збуту. Водночас у Колодяжині, Райковецькому городищі та Любечі були відкриті менш потужні майстерні, що переробляли скляний бій на прикраси (браслети та намистини), поливу або лагодили зламані скляні речі [Щапова 1968, с. 230, 233; Веремейчик 2015, с. 171–172, 182, 200]. Перші склоробні комплекси на території Києва виникли, вірогідно, під час будівництва Десятинної церкви (989–996) для виготовлення смальти та віконного скла. У цих майстернях під керівництвом грецьких майстрів місцеві ремісники опановували технологію і виробничі навички виготовлення скляних виробів. Майстерні, залишки яких було досліджено біля Десятинної церкви у 1907–1908 роках, могли виготовляти посуд, прикраси, металеві прикраси з емаллю. Проте доволі короткий звіт В. В. Хвойки, де згадані глиняні горни й печі «особого устройства» (без детального опису й зображення), не дає можливості реконструювати процес виробництва й встановити тип майстерень [Хвойка 1913, с. 71, 103; Богусевич 1954, с. 14; Богусевич 1957, с. 135; Богусевич 1957а, с. 19; Каргер 1958, с. 404]. На території Національного заповідника «Софія Київська» були виявлені залишки виробничих комплексів 30–40-х років ХІ ст., які, на думку І. Ф. Тоцької, могли обслуговувати будівництво собору: піч для випалу плінфи, багато знахідок, пов’язаних зі склоробним виробництвом (фрагменти заготовок для виготовлення смальти у вигляді дисків, смальтовий шлак, фрагмент посудини, що могла бути використана як тигель, а також фрітта – напівфабрикат для варіння скляної маси) [Тоцкая, 1980, с. 169; Щапова, 2010, с. 73–74]. У склоробній майстерні кінця ХІ ст., відкритій на території Києво-Печерського монастиря, було досліджено залишки двох горен. Поряд знайдено уламки керамічних тиглів зі скляною масою на стінках, шматки свинцю, заліза, сірки й кобальту для забарвлення (у жовті та червоні кольори), скляну піну й краплини застиглої скляної маси, скляні пластини (заготовки?), уламки скляного посуду, смальти, віконного скла круглої форми, жовтих, зелених і фіолетових полив’яних плиток для підлоги [Богусевич 1954, с. 15–20; Богусевич 1957, с. 139–143]. Перелічені майстерні об’єднує те, що вони були збудовані на подвір’ї у зв’язку з будівництвом і оздобленням храмів – для виробництва смальти й віконного скла, а також інших речей зі скла (посуд) для господарських потреб. Є підстави вважати, що такі комплекси виникали і в інших містах Середнього Подніпров'я, де в оздобленні використовували смальту, як наприклад, у Переяславі на території Єпископського двору або в Чернігові під час будівництва Благовіщенської церкви кінця ХІІ ст. [Богусевич 1957, с. 137–138; Рыбаков 1949, с. 73–75]. Для з’ясування питання виникнення та розвитку місцевого склоробного виробництва важливе значення має детальне вивчення ремісничих комплексів, виявлених розкопками Вікентія Хвойки впродовж 1907–1908 років. Про досліджені ділянки відомо з виписок О. Спіцина зі щоденника розкопок В. Хвойки 1907 року. Загальні короткі описи виробничих комплексів, ускладнення прив’язки археологічного матеріалу до них – усе це не давало можливості розкрити зміст досліджених об’єктів. О. Спіцин згрупував матеріали та прив’язав їх до пронумерованих ділянок згідно з планом садиби М. Петровського, опублікованого Д. Багалієм (іл. 2). В. Хвойка дослідив шар, який, на його думку, з’явився після пожежі 1017 року [Безбородов 1952, с. 10]. Тут ремісничі комплекси було виявлено на кількох ділянках. На ділянці 11 (іл. 3) було зафіксовано споруду, яка складалася з трьох приміщень. Чи всі вони належали одній споруді, а також якого типу було кожне з приміщень (наземне, частково заглиблене або повністю споруджене під землею) – інформації виявилося недостатньо, хоча знахідки з них вказують, що приміщення пов’язані між собою. Одне з приміщень (С) – це зруб, у якому містилося велике горно (збереглося на висоту 0,55 м), в іншому (В) – прямокутна піч завдовжки 3 м (іл. 4). У всіх приміщеннях знайдено шматки застиглої емалевої маси (білого, жовтого, зеленого, червоного та коричневого кольорів) та інструментарій, пов'язаний з її виробництвом, трафарет для виготовлення золотих колтів з емаллю, а також хрестик з емаллю. У приміщенні працювали майстри-ювеліри, які не тільки декорували речі, але й обробляли їхню металеву основу. У центральному приміщені (А) було зафіксовано кілька розвалів посудин із жовтого скла, орнаментованих і декорованих зеленими скляними смугами, до того ж, за словами В. Хвойки, у майстерні знайдено багато поламаних і розплавлених скляних браслетів та кілець. Тобто пов’язані між собою ремесла – емальєрне та склоробне – були поєднані в одній майстерні [Корзухина 1956, с. 324–329, 331, 335]. Тут робили коштовні металеві прикраси, оздоблені емаллю, а також скляний посуд і скляні браслети. Г. Корзухіна датувала комплекс часом до 1240 року. На сусідній ділянці 39 була виявлена споруда, у якій, можливо, збереглися сліди склоробного виробництва. В одному з приміщень було розташоване невелике горно відкритого типу для розігріву металу або скляної маси, у сусідньому приміщенні було знайдено «9 шматків склоподібної мозаїки». Можливо, це були уламки смальти, а горно використовували для розплавлення скла. На ділянці 19 знайдено залишки ще одного виробничого комплексу, найвірогідніше, ювелірної майстерні – з маленькою та великою печами. Було знайдено великий набір кам’яних ливарних форм для виготовлення сережок, колтів, намистин, наручнів, енколпіонів, а також мідний шлак, велику кількість уламків непрозорої скляної маси – важкої та легкої. Г. Корзухіна датувала майстерню межею ХІІ–ХІІІ ст. [Корзухина 1956, с. 329, 331]. На ділянках 20–21 було виявлено об’єкт, що його В. Хвойка вважав майстернею з виробництва полив’яних плиток. Зафіксовано велику кількість різного ступеня готовності підлогових плиток, шматки різнобарвної емалевої маси та тиглі, окремі з яких складалися з двох частин, у них могли одночасно розплавляти емалеву масу кількох кольорів (іл. 5: 1) [Безбородов 1952, с. 10–11; Корзухина 1956, с. 333]. Один з тиглів зроблено з денця керамічного посуду діаметром 11 см із залишками склоподібної маси зелено-червоного кольору. Ще один – це фрагмент невеликої чашечки (заввишки 2,5 см, діаметром вінця – 4,2 см, діаметром денця – 3 см) із залишками зеленої поливи. Є також тигель-ллячка прямокутної форми заввишки 3,2 см, завширшки 6 см, завдовжки 5 см з отворами для лиття поливи двох кольорів: помітні сліди скляної маси жовтого та червоно-коричневого кольору [Стрельник 1996, с. 94]. Щодо знахідок скляних виробів, то на деяких ділянках разом із фрагментами намистин і браслетів зафіксовано уламки круглого віконного скла (ділянки 7 та 9) і фрагменти скляного посуду (ділянки 2 та 9). З прикрас найбільш численними виявилися браслети (884 фрагмента), частина з яких походить з розкопок склоробної майстерні, дослідженої В. Хвойкою у 1907–1908 роках [Зоценко, Гончаров 1996, с. 99]. Браслети круглі, пласко-опуклі та трикутні в перетині, кручені, виті. Ще однією категорією прикрас є скляні персні зі щитками або без, а також вставка до персня. Кількість знахідок перснів значно менша, ніж браслетів (загалом 10 екземплярів). Більшість із них пласко-опуклі (у перетині – сегмент). Їх виготовляли шляхом накручування скляної маси навколо інструмента, кінці з’єднували накладанням один до одного (іл. 5: 2). Перснів зі щитками знайдено два екземпляри: в одного щиток відтиснутий, другий – з декоративним заглибленням [Зоценко, Гончаров 1996, с. 99]. Скляна вставка до персня пласко-опукла, круглої форми (15×16 мм, заввишки 6,8 мм) зі світло-блакитного прозорого скла; з одного боку помітні сліди від отвору, який не було зроблено (іл. 5: 3). Можливо, це була бракована намистина, яку майстер перетворив на вставку шляхом притискання боків до пласкої поверхні. Ці прикраси виготовлено двома способами: витягування скляної маси (більшість браслетів) та навивкою (фігурні браслети – пласко-опуклі та тригранні, а також персні), з подальшою додатковою обробкою виробу. Безсумнівним доказом місцевого скловарного та склоробного виробництва є виявлення його залишків і знахідок технологічного обладнання: скловарних печей, тиглів з прикипілою скломасою, піни-хальмози, сировини, інструментів, виробничого браку, уламків скляної маси. Утім, досить складно зафіксувати виробничий комплекс з усіма вказаними складовими. Незважаючи на обмеженість інформації щодо фіксації розкопок та опису знахідок, відсутність опису конструкцій печей, що не дає технічного уявлення про них, дослідження В. Хвойки свідчать про місцеве виробництво скляних виробів у ремісничих комплексах. Хоча дослідниками було переглянуто датування майстерень, відкритих В. Хвойкою, у бік їхнього омолодження (ХІІ–ХІІІ ст.), матеріал досліджень надає певну інформацію про рівень розвитку ремісничої справи на цій ділянці. Найвірогідніше, це були ювелірні майстерні, де виготовляли металеві прикраси з емаллю та підлогові полив’яні плитки з розписом. Виробництво скляних прикрас, зокрема браслетів, могло бути супутньою діяльністю. Олена Журухіна, Джерела та література Безбородов, М. А. 1952. Очерки по истории русского стеклоделия. Москва. Богусевич, В. А. 1957. До історії склоробного виробництва в Київській Русі. Нариси з історії техніки, 4, с. 134–144. Богусевич, В. А. 1954. Мастерские XI в. по изготовлению стекла и смальты в Киеве. Краткие сообщения Института археологии АН УССР, 3, с. 14–20. Богусевич, В. А. 1957а. Про феодальні двори Києва ХІ–ХІІІ ст. Археологія, ХІ, с. 14–20. Веремейчик, Е. М. 2015. Стеклянные браслеты средневекового Любеча (по материалам раскопок 2010–2011 годов на Замковой горе). Стекло Восточной Европы с древности и до начала ХХ века, с. 171–201. Зоценко, В., Гончаров, О. 1996. Скляні вироби. Церква Богородиці Десятинна в Києві. До 1000-ліття освячення. Київ: АртЕк, с. 95–100. Каргер, М. К. 1958. Древний Киев. Т. 1. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города. Москва; Ленинград. Корзухина, Г. Ф. 1956. Новые данные о раскопках В. В. Хвойко на усадьбе Петровского в Киеве. Советская археология, XXV, с. 318–336. Рыбаков, Б. А. 1949. Древности Чернигова. Материалы и исследования по археологии СССР, № 11, с. 7–99. Стрельник, М. 1996. Керамічні вироби з колекції «Десятина церква» в НМІУ. Церква Богородиці Десятинна в Києві. До 1000-ліття освячення. Київ: АртЕк, с. 93–94. Тоцкая, И. Ф. 1980. Производственные комплексы на подворьи Софии Киевской. Археологические исследования на Украине в 1978–1979 гг.: тезисы докладов XVIII конференции Института археологии АН УССР, с. 169. Хвойка, В. В. 1913. Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена (по раскопкам). Киев. Щапова, Ю. Л. 2010. Византийское стекло: Очерки истории. Москва. Щапова, Ю. Л. 1968. Мастерская стеклодела в древнем Любече. Славяне и Русь, с. 230–238. |