|
1. У 2020 році виповнюється 185 років від часу створення Тимчасового комітету для дослідження старожитностей (читай – археологічних памʼяток) Києва. Комітет проіснував лише вісім років і майже не залишив історіографічних слідів: його часто згадують у науковій літературі, але тільки побіжно, «загально», як одну з ланок в історико-археологічному ланцюгу. Утім, Тимчасовий комітет заслуговує на спеціальне дослідження як перша спроба наукової організації для дослідження памʼяток Києва. Документально-архівні матеріали дозволяють прояснити ряд питань щодо ініціативи створення, складу, діяльності, причин закриття Комітету. Пошук відповіді на ці питання вимагає звернути увагу на особливості київського соціокультурного середовища, у якому діяв Комітет, особистісні риси членів та «помічників» організації, комунікативні практики, які вживалися Комітетом у його стосунках із конкретними особами, соціумом і владою, на становлення професійного співтовариства дослідників київських пам'яток в епоху переходу від аматорського захоплення старожитностями до їх наукового вивчення тощо. 2. Корпус джерел для дослідження Тимчасового комітету є досить різноманітним (хоча, на жаль, не надто численним). Насамперед це діловодна документація – протоколи («журналы») засідань, звіти, доповідні записки, листування. Окремі справи відкривалися на початку розкопок. Фінанси та майно Комітету фіксувалися в шнурових книгах. У 1837 році при Університеті було засновано Музей старожитностей, який працював під керівництвом Комітету. До нього потрапляли речі з розкопок памʼяток, які також фіксувалися в шнурових книгах.
Аналіз діловодних документів підтверджує, що процес документування здійснювався відповідно до офіційного університетського дискурсу, орієнтувався на певні соціокультурні конвенції і, як наслідок, документи архіву є не «відображенням» закарбованої в них реальності минулого, а її репрезентацією. Цим зумовлена спеціальна увага до цілей і «зовнішніх» обставин створення документів, «агентів впливу», від яких залежав зміст інформації, та ін. Особливої актуальності набуває створення більш широкої джерельної бази для дослідження Тимчасового комітету, що включає не тільки комітетські рукописи. Зокрема, велике значення мають документи К. Лохвицького – листи, записки, рапорти археолога-аматора, копії «журналів» засідань і розпоряджень Комітету, які він зберігав серед своїх паперів. 3. Саме Щоденник К. Лохвицького дозволив встановити особу, яка вперше вказала на необхідність колективних зусиль для дослідження київських старожитностей. У Щоденнику детально описано епізод на початку вересня 1832 року, коли митрополит Київський Євгеній (Болховітінов) висловив ідею створення спеціальної організації для розкриття памʼяток старовини. Ідею було реалізовано 1835 року після заснування Київського університету, викладачі якого ввійшли до складу Комітету. 4. За протоколами засідань Комітету простежено його склад на різних етапах. До 1838 року Комітет очолював попечитель Київського учбового округу Є. фон Брадке, з 1839 року – новий попечитель князь С. Давидов. Помічниками попечителів були відповідно О. Гінцель і В. Карлгоф. Директор народних училищ Г. Петров, а після відставки – його син А. Петров (директор Першої гімназії) також були членами Комітету з позауніверситетського середовища. До складу Комітету входили ректори Університету (у порядку їх перебування на посаді): М. Максимович, В. Цих і К. Неволін, а також представники університетської корпорації (С. Зенович, І. Данилович, С. Орнатський – секретар Комітету, О. Ставровський – директор Музею старожитностей з 1838 року). У роботі Комітету брали участь університетський архітектор Ф. Мехович, археолог-аматор К. Лохвицький (1837 року очолював Музей старожитностей), історик М. Берлинський та «храмоздатель» О. Анненков (лише 1838 року Берлинський та Анненков стали членами Комітету). 5. Аналіз джерел показав, що здійснення Комітетом наукових завдань значною мірою залежало від адміністративно-бюрократичних стратегій управління, норм соціальної поведінки в суспільстві початку XIX ст., оскільки університетські професори були державними чиновниками. Надзвичайно впливовим у діяльності Комітету виявився особистісний фактор (зокрема негативне ставлення К. Лохвицького, який доклав чимало зусиль для розповсюдження негативних відгуків про Комітет). Археологічні справи (такі, як розкопки Федорівського монастиря в 1838 році) опинилися в міцному бюрократичному просторі, що відбилося на діяльності Комітету, яку, зрештою, самі комітетчики визнали не надто плідною. 6. Утім, значення Тимчасового комітету визначається не стільки конкретними археологічними заходами, скільки спробами відповісти на запити свого часу і надати перший досвід взаємодії науки з археологічною практикою. Комітетчики почали процес переходу від «разрытий» любителів старовини до досліджень, які спиралися на наукові знання. Вони прищеплювали навички наукового підходу до підготовки розкопок. Комітет був першим місцем колективного продукування наукового знання про стародавні пам'ятки Києва. |
Обкладинка «Дела»
Тимчасового комітету.
1836–1837 рр.
Розкопки Ірининської церкви. 1840-ві рр.
З акварелі М. Сажина