|
Похід проти степовиків початку 1170-х років приписано Михалку Юрійовичу – для фахівців з історії Давньої Русі маловідомому молодшому брату Андрія Боголюбського. Для українського читача, можливо, важливою буде вказівка на те, що Михалко є братом княгині Ольги, дружини Ярослава Осмомисла.
Після взяття Києва 1169 року на київському столі опинився представник суздальської династії Гліб Юрійович, онук Володимира Мономаха і син Юрія Долгорукого, а Михалко став одним з підсобних князів (помічників) київського Гліба. Залагоджуючи угоди з половцями, Гліб зібрав багаті дари і поїхав на мир, але поки він дарував одному угрупованню «диких половців», інше втомилося чекати і натомість вирішило завоювати переяславські землі, захопило полон та й пішло у степ. Розібратися з порушниками спокою Гліб доручив братові Михалку. У двох головних руських літописних зводах ХІІ ст. продубльовано цей похід князя Михалка Юрійовича з воєводою Володиславом, і під двома різними роками – 1169 (чи 1172) та 1171 (чи 1173) – у Київському та Суздальському літописах вписано дві повісті про цю подію. Записи літературно добре опрацьовані, зокрема, цим відзначається простора повість, яка в підзаголовку названа «Чудом св. Богородиці, церкви Десятинної». Щодо реалій, треба сказати, це був цілком ординарний, хоча й доволі успішний похід переяславців та «своїх поганих» (степовиків берендичів) проти половців. Такої честі не випадало значно масштабнішим військовим операціям. Чим викликане таке незвичне рішення книжників-літописців чи, можливо, редакторів записів? Маємо на меті з’ясувати механізми впливу літописних зводів один на одного. Такі відомі літописознавці, як Олексій Шахматов, Михайло Приселков, Арсеній Насонов пропонували вважати ці літописні повісті продубльованими, щоправда, по-різному пояснюючи механізм виникнення подвоєння. Проте частина науковців (Борис Рибаков, Микола Бережков та ін.) стверджує, що мусить ітися про два походи. Аналіз текстів показує, що все ж таки справедливою є думка про роздвоєння однієї події під пером початкового автора та «редактора», унаслідок чого виникло дві версії (А і В). При цьому прикметною рисою є те, що у просторій версії В «чудо св. Богородиці Десятинної» є парним до «Чуда св. Богородиці Володимирської» з покаранням «владики Федорця», стоїть після нього і так би мовити підпорядковане йому. Тобто, схоже на те, що йдеться про володимиро-суздальську редакцію. З київського та новгородського літописів знаємо, що Михалко теж після смерті Гліба недовго (можливо, двічі) займав київський стіл. Схоже, цей князь, якому з дитинства було нав’язано роль ізгоя і який встиг побувати в різних землях, у тому числі у Візантії, на північноруських та південноруських територіях, обзавівся власним, доволі кваліфікованим, книжником. Описуючи перипетії історії, той устиг оспівати локальний похід з переяславцями на половців. Можливо, це було вперше зроблено з київської перспективи, а, можливо вже з володимирської, адже після смерті Андрія Боголюбського Михалко включився в боротьбу за батьківську спадщину. |
«Бій війська Михалка Юрійовича зі сторожовим половецьким загоном»
(Радзивіллівський літопис (арк. 208))