Гортаючи старий альбом

Фотографія – як галузь науки, техніки й мистецтва – розвивалася в Україні різними шляхами, оскільки українські землі були розділені між двома імперіями: Російською та Австрійською. Це зумовило певну різницю в цілях фотографічних товариств, технологіях, техніці та їхній суспільній ролі.

Історія фотосправи в Києві сягає ще середини ХІХ ст., коли сюди, на так звані київські контракти, приїжджали дагеротипісти. Як пише Олексій Сімзен-Сичевський, «вони відкривали тут свої тимчасові ательє й знімали киян та приїжджих “контрактовичів”. Очевидячки, справи їхні йшли успішно, бо деякі з них, як це часто-густо траплялося з заїжджими на контракти чужоземцями, залишалися в Києві на постійне перебування. Вони спочатку влаштовувалися поблизу до Контрактів – на Подолі – тодішнім центрі промислового та торговельного київського життя. Отже, приміром, з початку 50-х років в Києві вже перебували свої постійні фотографи. Одного з перших, що осіли так в Києві, майстрів називають якогось Жака, здається, француза… Другий вже безумовний Київський дагеротипіст того часу був Шарль Павло Гербст, теж з заїжджих чужоземців. У чужоземців, що осілися в Київі, починали вчитися, а потім і самостійно працювати місцеві майстри». Відомо, що в 1858 році на Подолі, на Олександрівській вулиці, відкрилося перше в Києві фотоательє Карла-Фрідріха Гербста – Фотографічний музей мистецтва і натури. Згодом, здобувши неабияку популярність, воно перемістилося на Хрещатик.

Крім Карла Гербста, відомими на той час фотографами в Києві були Іван Гудовський (приятель Шевченка) та його учень Федір Левдік. Левдіка газета «Киевский Телеграф» назвала найзнаменитішим фотографом, а його майстерню – кращою в місті.

«Світлопис, як тоді називали фотографію, був не тільки методом фіксації оточуючого життя і людей, але memoria для наступних поколінь», – пише Лариса Амеліна.

Фотографи знімали не тільки людей, але й краєвиди міста. Офіційно вважається, що перший у Києві і, ймовірно, один з перших в Україні, фотознімків зробив 1852 року англієць Роджер Фентон. Він разом з британським художником, гравером і фотографом Джоном Борном був запрошений до Києва англійцем, інженером Чарльзом Віньйолем, за проектом якого в Києві через Дніпро було зведено ланцюговий міст (варто зазначити, що Віньйоль теж був фотографом-аматором).

Щоб зафіксувати це чудове творіння, 24 вересня 1852 року Фентон і Борн прибули до Києва. Фентон фотографував завершення будівництва ланцюгового мосту, а також різні місця в Києві.

У 1852 році Фентон представив в Англії свої фотографії, зроблені в Києві, а вже в наступному році продемонстрував їх на виставці в Королівському союзі мистецтв. Зберігся також знімок ланцюгового мосту, що його зробив Джон Борн. Щоправда, датований він 1853 роком. Джон Борн був офіційним фотографом Віньйоля, і той запросив Борна фотографувати весь процес будівництва мосту. Саме Борн малював для Віньйоля ескізи мосту, перший з яких був зроблений ще в 1847 році.

Перше фото Києва. 1849–1850 рр.

На початку 1910-х років на основі фотографій Києва, зроблених фірмою «Гудшон і Губчевскій», випустили цілий альбом. Деякі архітектурні пам’ятки, зафіксовані на них, ми можемо спостерігати й сьогодні, а решта стала історією: Десятинна церква,

Микільський військовий собор

та ряд інших храмів були знесені, така сама недоля спіткала пам’ятники Миколі I та Олександру II.

У 1867 році в Києві відбулася перша фотовиставка. У 1870-х роках найвідомішими київськими фотоательє були фірми Мезера, Кордиша та Пастернака. Жваво йшла й торгівля фотографіями – у самих фотографів, у книжкових магазинах Завадського, Ідзіковського, Федорова та з відкритих яток на Хрещатику. У 1880-х роках почалася боротьба за компактність фотографій, у чому більше, ніж інші, досяг успіху фотограф Володимир Висоцький – уже в перший рік існування його фірми обсяг продажу знімків становив 24 тисячі рублів.

Однією з найвідоміших у Києві була майстерня Франца Мезера. Мистецька освіта і смак допомагали Мезерові в роботі: до того, як почати кар’єру фотографа, він викладав малювання в Інституті шляхетних дівчат.

Франц знімав Хрещатик і Бессарабку,

Андріївський узвіз і Бібіковський бульвар,

гору Щекавицю,

а також фонтани, багато з яких не збереглися до наших днів. Завдяки альбомам Мезера нам відомо, який вигляд мав старий вокзал до пожежі.

Це зараз ми фотографуємо місто з будь-якої точки. Тоді ж доводилося озиратися на жандармів, отримувати спеціальні дозволи. Одного разу Мезера затримали під час зйомок і доставили у відділок, вважаючи його іноземним шпигуном, адже він знімав еспланаду перед фортецею. Щоб фотографувати масові заходи, на кшталт парадів та інших церемоній, теж потрібно було отримати дозвіл.

Але Франц уміло підійшов до справи: він створював розкішні фотоальбоми зі світлинами міста в шкіряних палітурках і дарував їх імператору. Той у відповідь нагороджував Мезера почесними званнями, скажімо, «Фотограф імператорського двору», робив відповідні подарунки – срібну чорнильницю, золотий годинник. Губернатор теж радів: у подарункових альбомах для імператора Київ виглядав процвітаючим. Тому губернатор не тільки регулярно замовляв сімейні й парадні портрети в ательє у Франца, але й рекомендував його вищій знаті.

Київські фотографи завоювали авторитет не тільки в рідному місті – їх цінували в усій Російській імперії та за її межами. Саме в Києві вже в 1867 році місцеві майстри Віктор Воюцький та Олександр Рудковський видали перший у країні фотокалендар, за який отримали в нагороду золотий годинник від імператора Олександра II.

Ще один киянин – Г. Лазовський – відрізнявся вмінням поєднувати штучне й природне освітлення, за що Паризька національна академія нагородила його Великою золотою медаллю і дипломом почесного члена, а Академія винахідників – почесним дипломом.

До кінця ХІХ ст., коли поширилася фототипія, фотокартки істотно подешевшали. Тепер фото, розміром з візитку, коштувало один рубль, кабінетні портрети – три рублі за дюжину, а повторне копіювання з готових негативів – ще дешевше. Якість стала нижчою, зате технологія дозволяла швидко друкувати величезні наклади – до півтори тисячі відбитків. Фотокартки стали масовими й доступними.

Використовуючи цю технологію, Генріх Лазовський наприкінці 1890-х випустив альбом із 24 фототипій «Київський Володимирський собор».

У ньому були фото собору і храмових розписів Віктора Васнєцова і Михайла Нестерова. Альбом Лазовського в тисненій папці коштував лише три рублі. Мабуть, головне досягнення Лазовського в тому, що він першим з київських фотографів став розфарбовувати чорно-білі знімки.

До 1914 року в Києві було чимало фотографів-митців і фахівців-науковців: Аршеневський, М. Бобир, І. Гаас, А. Губчевський, І. Єзерський, К. Парчевський, М. Шукін, зокрема, викладач фотосправи в Київському політехнічному інституті, а згодом у Київському художньому інституті та Кіноінституті М. Петров і дослідник мікрофотографії В. Фаворський. 

Фотоательє Києва були різними. Деякі з них ставали дуже модними й популярними, деякі – більш масовими.

Дмитро Марков, відомий київський фотограф, крім фотоательє, відкрив видавництво листівок із краєвидами Києва. Він використовував усі відомі в той час способи збільшення продажу: дешевий масовий друк, яскраві фарби, нанесення різноманітних написів на зображення. Відомі листівки «Красень Київ шле привіт» – це продукція його видавництва.

Спочатку їх робили так: на готове розфарбоване зображення накладали майстерно вирізані кольорові картонні літери. На початку ХХ ст. винахідливий Марков випускав листівки-гармошки, що містили десять мініатюрних краєвидів Києва, складених особливим способом.

Революція 1917 року, звісно, внесла корективи в роботу фотомайстерень Києва. У 1918 році до Києва ввірвалися більшовики, які видали постанову № 375 від 28.03.1919 року «Про облік і реєстрацію кінематографічних і фотографічних підприємств і предметів їх виробництва». У ній усім власникам електротеатрів, ілюзіонів, кінопрокатних контор, кіноательє, кінолабораторій, кіношкіл, фотофабрик, фотоскладів, фотомагазинів, приватним особам і організаціям, котрі володіють фото- й кіноапаратами, наказано у дводенний термін здати на облік усе обладнання й матеріали і негайно зареєструвати свої підприємства, а інакше – суд. Але вже за рік по тому була видана постанова, яка забороняла ущільнення фотомайстерень, а самим майстрам дозволили працювати, взявши у влади дозвіл на фотофіксацію вуличних суспільних подій.

Незалежно від того, яка влада приходила в місто, люди хотіли фотографуватися. Тому дореволюційні ательє продовжували існувати.

Останній раз в імперії фотографічні заклади одним списком були перераховані в довіднику «Весь Київ на 1916», уперше в СРСР – у довіднику «Весь Київ на 1926». Праці Центрального Статистичного управління у томі 27 повідомляють, що в 1922 році в Києві працювало 31 фотоательє, а в 1924-му – уже 41.

Велика кількість таких майстерень була зосереджена на Подолі в районі Олександрівської вулиці (нині – вулиця Сагайдачного). Тут кияни робили фото на пам'ять. Ці світлини поповнювали родинні фотоальбоми, і ми, нащадки, маємо зараз змогу подивитися на фото наших родичів, з якими, у зв’язку зі зміною поколінь, нам так і не довелося зустрітися. Так, у старому сімейному альбомі родини Кудрявцевих знайшли фотографію ошатно одягненого молодика на тлі художньої декорації

Виявилося, що на старому фото був зображений дід мого (Євгенії Кудрвцевої) чоловіка Арсеній Кудрявцев. Він був корінним киянином, жив після революції на Подолі. Це було явно студійне фото. На звороті видно відтиск київської фотомайстерні «Фотосалон Шафрановский, Киев» та підпис «10 августа 1927».

Стало цікаво – хто з фотографів зробив цю світлину? Як він працював при радянській владі? Де було його ательє? Виявилося, що відомостей про київських фотографів збереглося не дуже багато. До нашого часу дійшла досить велика кількість фото Києва та киян, зроблених ними, але про життя тих, хто їх створював, ми знаємо мало. Вдалося встановити, що ательє Шафрановського «Геліос» з 1913 року містилося за адресою вул. Олександрівська, 40.

Шафрановський був одним з-поміж великої кількості подільських фотографів. Деякі з них навіть створювали професійні династії. Цікава історія родини Блоневських – спадкових київських фотомайстрів. Блоневський Петро Владиславович ще в кінці ХІХ ст. відкрив на Подолі ательє, а його брат Корнелій допоміг розширити родинну справу, відкривши також майстерню на Подолі по вул. Костянтинівській, 5.

Відомі ательє Ф. Бояринова на Вознесенському узвозі, 29; Юлія Гросмана, який приїхав до Києва з Нижнього Новгорода, за адресою вул. Олександрівська, 71; Г. Секача на Нижньому Валу та десятки інших.

Так, випадкова знахідка стала початком цілого історичного дослідження про київських фотографів кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. Сподіваємося в подальших наших публікаціях ще повернутися до цієї теми.

Про київську фотографію кінця XIX – початку XX ст. можна без перебільшення сказати: це дійсно її золотий вік. Це був час створення широкої мережі професійних фотостудій, зародження перших паростків фотожурналістики, випуску фотолітератури, розгортання системи фотоосвіти, перших досліджень у сфері наукової фотографії, розгортання широкої виставкової діяльності, перших кроків фотовиробництва, створення системи фототоргівлі. Це був час, коли твори київських фотографів відповідали світовому рівню, про що яскраво свідчать численні нагороди, завойовані на європейських виставках.

Джерела та література

Амеліна, Л. 2015. Золота доба київської фотографії: за архівними матеріалами Національного художнього музею України. Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини, 11, с. 19–35.

История украинской фотографи. md-eksperiment.org

От шедевра до открытки: 5 знаменитых фотографов старого Киева. weekend.today

Первые фото Киева. kyivpastfuture.com.ua

Перше екскурсійне бюро. primetour.ua

Самый богатый киевский фотограф Франц Де Мезер. interesniy.kiev.ua

Сімзен-Сичевський, О. 1928. Давні київські фотографи та їхні знімки старого Києва. Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльности, 1, с. 359–403.

Фото Киева. etoretro.ru

Євгенія Кудрявцева,
завідувачка науково-дослідного
відділу фондів
Музею історії Десятинної церкви

Олександра Моржевська,
старший науковий співробітник
науково-дослідного відділу фондів
Музею історії Десятинної церкви