Особняк архітектора, цегельника і льотчика

Від Арсенальної площі до вулиці Генерала Алмазова простягається вулиця Московська. За радянських часів назву вулиці декілька разів змінювали, але, зрештою, повернули первісну назву. Утім, у сучасних умовах російсько-української війни недоречно, щоб у Києві залишалася вулиця, названа на честь столиці держави-агресора. Розмови про перейменування вулиці розпочалися ще у 2016 році. Так, 1 листопада 2016 року Комісія з питань найменувань при КМДА рекомендувала Київраді перейменувати вулицю. На сайті Київської міської ради неодноразово поширювалися петиції про її перейменування. Це питання виносилося на голосування в Київраді, але тоді не набрало потрібної кількості голосів. Дискусії щодо перейменування точаться й досі. Сподіваємося, що невдовзі вулиця отримає нову назву.

Неподалік Арсенальної площі, по цій вулиці, навпроти заводу «Арсенал», міститься досить непримітний двоповерховий будинок з мансардою під номером 5. Збудований він був на самому початку ХХ ст., і його унікальність вже хоча б у тому, що це єдиний подібний особняк, який було збудовано на Печерську в цей час. Наприклад, у сусідньому районі «Липки» у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. особняків було зведено безліч, а ось на Печерську лише цей. Що, власне, не дивно, адже Печерські пагорби тоді вже займали Києво-Печерська Лавра та Пустинно-Микільський монастир, на іншому краю пагорба в середині XVIII ст. було побудовано Маріїнський палац. Але головне – це те, що в 1830 році було розпочато, спричинене польським повстанням, будівництво нової Печерської фортеці – грандіозної на той час військово-оборонної споруди. Сама вулиця, про яку йде мова, була прокладена ще на початку XVIII ст., при будівництві старої Печерської фортеці, але під час реконструкції 1830-х років вона фактично стала головною вулицею Печерська. Сам же район з того часу став закритим військовим містечком.

Особняк по Московській, 5 почав зводити у 1899 році за власним проектом архітектор, або як тоді було прийнято казати – «технік», Андрій-Фердинанд Кіндратович Краусс (1859–1911). Він походив із саксонських німців, але народився і все життя провів у Києві. У другій половині ХІХ ст. Київ переживав справжній будівельний бум. Перші будівлі, спроектовані Андрієм Крауссом у Києві, з’явилися у 1880-х – це реконструкція забудови садиби Оскерка та Ілляшенка по вул. Володимирській, 41 та прибутковий будинок по вул. Михайлівській, 16.

У 1890-х – на початку 1900-х років за проектами Андрія Краусса споруджуються численні прибуткові будинки, які стали для Києва типовими і визначили характерні риси рядової забудови. Тут можна згадати відомий радянський фільм «Іронія долі, або З легкою парою!», сюжет якого вибудовано навколо типової забудови житлових кварталів різних тогочасних міст. Так ось, типова забудова – це не тільки радянський феномен, викликаний тим, що будувати треба не красиво, а швидко, а явище, яке з’явилося значно раніше, ще в царські часи.

Фасади будівель, зведені за проектами Андрія Краусса, – це поширені в історії архітектури центрально-вісьові, три- або п’ятидільні ордерні композиції, акцентовані еркерами, аттиками, декоративними куполами і фронтонами. Пік діяльності архітектурної майстерні Андрія Краусса припадає на 1897–1900 роки, коли розроблялося до десяти проектів щорічно. Проекти, як правило, мали однакову композиційно-стильову схему фасаду та декілька уніфікованих варіантів секцій. До того ж вони були локалізовані в певних районах, як-то Бессарабський квартал або вулиця Шота Руставелі.

Серед проектів архітектора можна згадати житловий будинок на вул. Антоновича, 32; прибутковий будинок М. Відмунта на вул. Антоновича, 14 і 14 Б; садиби на вул. Великій Васильківській, 10, 10 Б, 17, 17 Б, 32, 32 Б, 38, 38 Б та житлові будинки на тій же вулиці під номерами 41, 44, 56, 60/5, 66–68; на вул. Шота Руставелі прибуткові будинки Л. Бендерського під номерами 22 і 22 В, 22 Г, Хавкіна під номерами 29 та 29 Б, Розенталя під номерами 30 і 30 Б, житлові будинки під номерами 30, 31, 36, садиба під номерами 38, 38 Б, 38 В та ще декілька будинків, які не збереглися; прибутковий будинок Шампаньєра на вул. Богдана Хмельницького, 44, 44 Б і 44 В і на тій же вулиці готель «Ермітаж» під номерами 26 та 26 А та житловий будинок під номером 27 та багато інших.

15 травня 1899 року Андрій Краусс подав до міської управи прохання й креслення одночасно з підпискою про нагляд і керівництво над спорудженням власного будинку на вул. Московській. Креслення дійшли до нас неушкодженими і по них видно, що спочатку будинок був розрахований на одну велику родину. На першому поверсі розташовувались кабінет і простора вітальня на три вікна. Вікна цих двох кімнат виходили на вулицю. У двір виходили три вікна їдальні та ще двох маленьких кімнат. На другому поверсі, куди вели круті сходи, розташовувалися сім невеличких кімнаток. За рахунок навкісної лінії ділянки правий глухий торець утворював скошені в ширину кімнати. На першому поверсі з допоміжного приміщенні біля їдальні вузькі сходи спускалися в напівпідвал, де розташовувалась кухня, комори та кімнати для прислуги. На горищі особняка розташовувалась пральня. Опалення будівлі було водяним. Також посеред двору стояв двоповерховий флігель.

Фасад особняка мав асиметричну композицію: вхід розташовувався збоку, ризаліт було зміщено ліворуч. Ризаліт увінчувався фронтоном з балконом, який було огороджено густо зібраними металевими горизонтальними прутами, прикрашеними накладними металевими квіточками. Другого такого балкона в Києві не було. Праворуч по фасаду, у ніші-екседрі, було встановлено жіночу скульптуру, хоча в проекті планувалась ваза.

Хоча технік Андрій Краусс, так само як і його брати, у той час були у Києві людьми відомими й успішними, але з цим особняком від самого початку щось пішло не так. Ще тільки оформляючи документи на будівництво, Андрій Краусс доручення на подання прохання і на дозвіл передав братові Карлу Крауссу. А 4 січня 1900 року звернувся до міського кредитного товариства з проханням про довгострокову позику в розмірі сорок тисяч рублів терміном на 38 років і 4 місяці під заставу нерухомого майна, а саме особняка по вул. Московській. Нерухомість була оцінена у 44 тисячі рублів, а 6 квітня 1904 року особняк Краусса, з банківським боргом у 30875 рублів, було продано з публічних торгів за 37095 рублів генералу-лейтенанту В. Саранчову. Згодом, 7 лютого 1905 року, особняк за купчою перейшов у власність київського 1-ї гільдії купця Лазаря Павловича Черноярова та купця Дмитра Борисовича Орлова. Останній був сином відомого київського купця Бориса Арсеновича Орлова, а, крім того, він був будівельним підрядником. Серед іншого, Дмитро Орлов займався будівництвом семиповерхового будинку на Андріївському узвозі, який відомий під назвою «Замок Річарда Левове Серце». Є думка, що Дмитро Орлов викрав проект будинку, який належав академіку архітектури Роберту Робертовичу Марфельду, і мав би бути реалізований на Аптекарському острові в Санкт-Петербурзі, але здійснений не був. Хто займався реалізацією проекту в Києві, достеменно не відомо, але за однією з версій, це робив Андрій-Фердинанд Кіндратович Краусс.

Інший новий власник садиби – Лазар Павлович Чернояров – був відомим цегельником. Його сім’я володіла п’ятьма цегельними заводами, три з яких були засновані у 1885–1890 роках біля Межигір’я й Вишгорода, два – у 1896–1897 роках у Витачеві й Халеп’ї (зараз це села в Обухівському районі Київської області). Вірогідно, що на 1900 рік у сім’ї Черноярових залишалося лише чотири заводи, у яких у той час сумарно виготовлялося близько 15 мільйонів штук цегли на рік. Окрім цегельного бізнесу, Лазар Чернояров був домовласником. Ще у 1872 році йому належала значна садиба у сорок соток на Подолі. Вона розташовувалася на вулиці Набережно-Хрещатицькій, між вулицями Борисоглібською та Іллінською. Також Лазар Павлович був старостою сусідньої Іллінської церкви. На зламі ХІХ і ХХ століть Лазар Чернояров був членом Київського Свято-Володимирського братства ревнителів православ’я і входив до його Ради.

На час, коли особняк став власністю Д. Орлова і Л. Черноярова, він уже був перепланований і надбудований. Замість одноквартирного на 15 кімнат він тепер мав п’ять кімнат з кухнею у напівповерсі, сім кімнат з кухнею і ванною – на першому поверсі та три квартири зі своїми кухнями на дві, три і шість кімнат на другому поверсі. Крім того, на садибі, що займала наріжне з вулицею Левандовською місце, було споруджено великий п’ятиповерховий прибутковий будинок на 67 невеликих квартир. Треба сказати, що в той час (кінець ХІХ – початок ХХ ст.), таке суміщення цегельного бізнесу з домоволодінням було справою дуже вигідною. Будівельний бум у Києві змінила криза, зводити нових будівель стали менше, відповідно і ціни на будівельні майданчики і робочу силу впали. Таким чином, розпочавши будівництво на власному майданчику, можна було «вбити двох зайців»: і підтримати своє цегельне виробництво новим замовленням, і зробити вигідну інвестицію у нерухомість на майбутнє. Чим власне досить вдало і займався Лазар Чернояров.

Згодом особняк було знову серйозно перероблено як зовні, так і всередині: добудовано частину з воротами, водяне опалення замінено на пічне, перероблено сходи. Особняк став прибутковим будинком.

Лазар Чернояров помер 8 квітня 1909 року, і все його рухоме й нерухоме майно перейшло, згідно із заповітом, його вдові Матроні Іванівні Чернояровій. Відомо, що вона не мала ніякої освіти, і навіть не вміла читати й писати, утім, змогла продовжити бізнес чоловіка, і не без успіху. Матрона Іванівна пережила чоловіка на п’ять з половиною років, і після її смерті все майно успадкували у рівних долях їхні сини – Василій і Георгій.

За адресними довідниками на 1915 рік відомо, що будинок по вулиці Московській, 5 належав Едварду-Маврикію-Артуру Горватту, який сам мешкав по вулиці Львівській, 10. Едвард Горвартт відомий вже хоча б тим, що саме на кондитерській фабриці у Білоруському місті Наровля (тепер Гомельська область), яка ним була заснована 1913 року, у 1950-х роках була «винайдена» відома цукерка «Корівка».

На особняку в радянський час було встановлено дві меморіальні дошки відомим мешканцям будинку. Перша з них присвячена революціонеру Борису Петровичу Жаданівському, який винайняв тут квартиру з трьох кімнат у липні 1905. Пам’ятна дошка була встановлена в 1969 році, скульптором її був Олександр Банников, архітектором – Анатолій Сницарев. На дошці було зроблено напис: «У цьому будинку в 1905 році жив один з керівників збройного повстання саперів, що відбулось 18 листопада 1905 року, Борис Петрович Жаданівський». Меморіальну дошку було демонтовано у 2016-му в ході декомунізації, з огляду на діяльність Бориса Жаданівського у 1917–1918 роках.

Інша меморіальна дошка на особняку встановлена на честь Петра Миколайовича Нестерова. Відразу треба вказати на деяку неточність: завдяки цій меморіальній дошці і сам будинок дуже часто називають «Нестеровським», але власне Петро Нестеров не жив у цьому будинку. Він у 1914 році винаймав квартиру в п’ятиповерховому прибутковому будинку, який було споруджено на цій же садибі Лазарем Чернояровим. Цей будинок не зберігся, його було розібрано після Другої світової війни.

Петро Нестеров народився 15 лютого 1887 року в Нижньому Новгороді, де його батько – штабс-капітан Микола Нестеров – служив вихователем у кадетському корпусі. Через два роки 27-річний батько помер, залишивши вдовою Маргариту Вікторівну та сиротами чотирьох дітей. Петро як син офіцера міг безоплатно здобути лише військову освіту, тому вступив до місцевого кадетського корпусу. У 1912 році – закінчив повітроплавну школу в Петербурзі. А з 1913 року обійняв посаду начальника авіаційного загону 7-ї повітроплавної роти в Києві, незабаром став начальником 2-го корпусного загону 3-ї авіаційної роти. Оселився в Києві Петро Нестеров з родиною на Печерську, як уже було сказано: у будинку на розі вулиць Московської і Левандовської.

Двічі на тиждень у квартирі Нестерова збиралося численне товариство, точилися дискусії про авіацію, літературу, мистецтво, лунала фортепіанна музика. Цілком природно, співали українських пісень. І варто зауважити, що це не кон’юнктурна подробиця – у тодішньому київському інтелігентно-демократичному середовищі українська тема була звичайним явищем. Той рік життя Нестерова в Києві став періодом надзвичайно активної творчості дослідника та експериментатора.

Тогочасний Київ вважався визначним центром авіації. Київське товариство повітроплавання очолював учень М. Жуковського професор КПІ М. Делоне; у Києві починали свою діяльність численні знамениті авіаконструктори, достатньо лише згадати Ігоря Сікорського.

Невдовзі й Петро Нестеров стає активним членом Київського товариства повітроплавання. На початку жовтня 1913 року він здійснив випробувальний політ на «повітряній мотоциклетці» з двигуном лише в 15 кінських сил конструкції Євгена Касьяненка. Згодом випробував біплан «№ 3» київського конструктора Олександра Карпеки.

Передбачаючи різнопланові можливості авіації на війні, як-от розвідка, фотографування та бомбардування, повітряні бої, Нестеров провадив цікаві експерименти. У липні 1913 року під час великих артилерійських стрільб частин Київського військового округу на Дарницькому полігоні з ініціативи Нестерова XI авіазагін уперше взяв участь у таких навчаннях. Було запропоновано й досліджено кілька способів зазначення цілей, коригування вогню тощо. У тому ж 1913 році Петро Нестеров взяв участь у груповому польоті з посадками на незнайомій місцевості за маршрутом Київ–Остер–Ніжин–Київ. Згодом було здійснено рекордні перельоти Київ–Одеса–Севастополь і Київ–Гатчина.

При перельоті Київ–Остер–Ніжин–Київ на літаку Нестерова був також кінооператор фірми Антона Шанцера Володимир Добржанський з камерою. Відзнятий ним 30-хвилинний фільм кілька днів з великим успіхом демонструвався в найкращому київському кінотеатрі А. Шанцера на Хрещатику, 38. Усе літо 1913 року Петро Нестеров тренувався, прагнучи здійснити вертикальний політ замкненим колом. Ніхто з авіаторів на це ще не наважувався. Лише француз Адольф Пеґу, льотчик-випробувач фірми «Блеріо», виконав фігуру, схожу на літеру «S». Саме в Києві, на Сирецькому летовищі, 27 серпня 1913 року Петро Нестеров вперше в історії авіації здійснив замкнену петлю у вертикальній площині. Ця фігура вищого пілотажу ввійшла в історію під назвою «мертвої петлі», або «петлі Нестерова». 10 лютого 1914 року Київське товариство повітроплавання відзначило Нестерова за наукову розробку питання про глибокий крен і за здійснену ним «мертву петлю», вручивши йому золоту медаль Товариства. Пізніше Київське міське керівництво від імені міста нагородило відважного пілота-новатора пам'ятним золотим жетоном, з яким Петро Миколайович ніколи не розлучався.

З початком Першої світової війни авіазагін Нестерова був майже відразу мобілізований. Спочатку він дислокувався у Радзивілові, а згодом – у Жовкві. Там він розмістився в маєтку барона Фрідріха фон Розенталя, австрійського військового льотчика. Нестеров та авіатори його загону здійснювали повітряну розвідку. Так само робив і барон: щодня його біплан «Альбатрос» з'являвся над розташуванням штабу 3-ї російської армії. 26 серпня 1914 року керований Нестеровим літак «Моран» здійснив таран, до речі, також уперше в історії авіації, австрійського літака «Альбатрос», керованого бароном Фрідріхом фон Розенталем. Обидва пілоти загинули. У Нестерова не було шансів вижити, оскільки в ті часи літаки ще не були оснащені системами катапутьтування.

На землі вже мертвого Петра Миколайовича було пограбовано російськими ж солдатами-мародерами – з нього було знято взуття. Тіло льотчика було відправлено до Києва, де, після відспівування в Миколаївському військовому соборі на Печерську, було урочисто поховано на Аскольдовій могилі. У 1934 році радянська влада ліквідувала цей аристократичний некрополь, а останки Петра Нестерова були перепоховані на Лук’янівському кладовищі. Саме відсутність взуття дала можливість ідентифікувати останки.

У 1958 році у Києві на честь Петра Нестерова було названу вулицю на Шулявці, неподалік того місця, де ним вперше була здійснена «мертва петля». А в 1977 році на будинку по Московській, 5 встановлено меморіальну дошку з портретом Петра Нестерова і написом: «У цьому будинку 1914 року жив відомий російський льотчик П. М. Нестеров, який уперше в історії авіації 1913 року зробив на своєму літаку “мертву петлю” і під час імперіалістичної війни 1914 року протаранив ворожого літака». Скульптором барельєфа став Ксанфій Кузнєцов, архітектором – Василь Гнєзділов.

У радянський час у будинку по вул. Московській, 5 розміщувалися різноманітні установи, а пізніше він став житловим будинком, яким залишається і дотепер.

Джерела та література

1.  Вейгелин, К. Е. 1939. Путь летчика Нестерова. Москва.

2. Горбик, В. О. 2007. Пам'ятки історії та культури України: Каталог-довідник. Зошит 2: Каталог-довідник пам'яток історії та культури України: м. Київ. Київ.

3. Друг, О., Малков, Д. 2004. Особняки Києва. Київ.

4. Дузь, П. Д. 1984. История воздухоплавания и авиации в России (период до 1914 года). Москва.

5. Кальницкий, М. 2021. Бутышев переулок, 23. Выразительный образец архитектуры старого Печерска. Антиквар. Журнал про мистецтво та колекціонування.

6. Кудрицький, А. В. 1995. Вулиці Києва. Довідник. Київ.

7. Малаков, Д. 2004. В історії авіації – назавжди. До 90-річчя від дня загибелі Петра Нестерова. Дзеркало тижня.

8. Семилетов, П. 2021. Киевский кирпич. Самиздат.

9. Скібіцька, Т. 2012. Забудова Києва доби класичного капіталізму, або Коли і як місто стало європейським. Київ.

10. Тимофієнко, В. І. 1999. Зодчі України кінця XVIII – початку XX століть: біографічний довід. Київ.

11. Трунов, К. И., Голышев, М. И. 1971. Петр Нестеров. Москва.

Олег Ричок
провідний науковий співробітник
науково-дослідного відділу виставкової роботи
Музею історії Десятинної церкви