Вулиця Бульварно-Кудрявська, 3. Садиба родини Сербулових

На вулиці Бульварно-Кудрявській, 3, біля її перетину з Львівською площею, міститься будівля, відома як маєток Сербулова. Ділянку, на якій розташовується ця будівля, у 1871 році під забудову придбав колезький радник Василь Іванович Сербулов разом зі своєю дружиною Пелагеєю Федорівною. У Києві, за правилами та законами того часу, придбана під забудову ділянка мала бути забудована протягом трьох років від дня викупу до завершення будівництва. Однак, враховуючи ту обставину, що на тому місці височіли вали заввишки до 17 метрів, до міської управи було подано прохання про продовження терміну будівництва до 5 років, щоб встигнути зняти вали та розпланувати ділянку.

Таким чином, будівництво тривало 5 років: з 1871 по 1876 рік. Маєток Сербулова було споруджено за проектом архітектора Павла Івановича Спарро. За його проектами в Києві було споруджено чимало будівель. Зокрема, будинок І. Оглобліна на Андріївському узвозі, готель Києво-Печерської лаври, братський корпус Михайлівського монастиря, будівлі у Флорівському монастирі, а також четвертий ярус дзвіниці Софійського собору та ін.

удівля двоповерхова, цегляна, тинькована, з мезоніном та плоскими дерев’яними перекриттями. Будинок за своїм планом має форму, близьку до квадрата, і має три групи приміщень, що відповідають тридільній будові фасаду. З боку подвір’я знаходиться засклена веранда. П. Спарро, слідуючи старим настановам стосовно «правильних» архітектурних проектів, надав фасаду садиби досить оригінального неоготичного декору. В оздобленні фасаду було використано модельовані в цеглі неоготичні елементи, що включали в себе пари навісних гранчастих напівколонок із зубчастими капітелями, які фіксували кути карниза. Карниз було оздоблено зубцями, фігурною кладкою та стрілчастою аркатурою. Високі вікна садиби мали прості лиштви з високими тягами-сандриками. Будівля також мала дворовий фасад, який мав дерев’яну галерейку та приставні, зашальовані дерев’яні сходи, що вели на другий поверх.

Вікна першого поверху будівлі розташовувалися за порядком 2-3-2, що відповідало архітектоніці й розташуванню основних парадних приміщень. З правого боку, біля воріт, були парадні двері, що створювало додаткові зручності для господарів садиби, хоча за початковим проектом вони мали розташовуватися з лівого боку.

Вхід до садиби прикрашали двері з оригінальною різьбою, які, на жаль, не збереглися до наших днів.

Господар маєтку Василь Іванович Сербулов (1835–1895) був відомим педагогом, автором підручника з арифметики. Він закінчив Другу одеську чоловічу гімназію та фізико-математичний факультет Університету св. Володимира. Мав науковий ступінь кандидата математичних наук. Викладав у 1860–1877 роках фізику та математику у Фундуклеївській жіночій гімназії та Другій київській чоловічій гімназії.

Син власника маєтку, Михайло Васильович Сербулов (1866– р. см. невід.), став відомим музикантом-скрипалем. Любов до скрипки йому прищепив його батько, який теж грав на скрипці. У 1886 році Михайло успішно закінчив Київське музичне училище за класом скрипки. Регулярно виступав на концертах на Купецькому зібранні у Києві. Закінчив консерваторію Люттіха в Бельгії із золотою медаллю. Працював у Парижі, де був солістом симфонічних концертів Шарля Ламурьо, а в 1895 році став професором Празької консерваторії.

Маєток Сербулова декілька разів міняв своїх власників. Так, у 1882–1898 роках він належав Єлизаветі Іванівні Глейніх – дружині генерал-майора, у 1999–1908 роках – дворянину Миколі Миколайовичу Білокопитову, а в 1909–1910 роках – Миколі Францевичу Добржинському. Останніми власниками маєтку з 1911 року стала сім’я Ядвіги Михайлівни Адамович, що походила зі старовинного шляхетського роду Дзіковських. Це сімейство, у кількості 14 осіб, займали 6 кімнат першого поверху садиби, а 4 кімнати (мезонін) здавало в оренду мешканцям.

Доля останньої власниці садиби Ядвіги Адамович склалася трагічно. У липні 1937 року органами НКВС її було заарештовано за обвинуваченням у націоналістичній шпигунській діяльності за завданням польського консульства, а 15-го серпня того ж року   розстріляно.

За роки радянської влади будівля втратила частину декору. Окрім цього, з’явилася одноповерхова прибудова з лівого боку, яка зовсім не гармонізувала з початковою композицією.

Не дивлячись на те, що в кінці 2000-х років було проведено реставрацію, будівля фактично втратила свій первісний неоготичний вигляд.

За наказом Головного управління охорони культурного спадку за № 10/38-11 від 25 червня 2011 року будівлю визнано пам’яткою архітектури та містобудування.

Джерела та література

Друг О. М., Малаков Д. В. Особняки Києва. Київ: КИЙ, 2000. С. 320–324.
kievlyanin2015.livejournal.com
wikimapia.org
eveningkiev.blogspot.com
oldkiev.top
retroua.com

Олександр Гонтар
завідувач сектору освітньої роботи
Музею історії Десятинної церкви