Пам'ятні дати 2022 року | Той, хто рятував історичну пам’ять України: до 140-річчя від дня народження ВАДИМА МОДЗАЛЕВСЬКОГО

Вадиму Львовичу Модзалевському належить особливе місце в історії історичної науки. Людина надзвичайно широких і різноманітних інтересів, він утілював свої наукові зацікавлення у практичних результатах, значення та актуальність яких не тільки збереглися, а й дедалі більше зростають у наш час. За визнанням сучасних істориків, «вряд ли найдется исследование по истории Левобережной Украины XVII‒XVIII вв., в котором не было бы ссылок на многочисленные книги, статьи, заметки, документальные публикации Модзалевского». Архівіст, археограф, музейник, організатор науки – усі ці сфери діяльності Вадима Модзалевського позначені конкретними значущими звершеннями. За загальним визнанням, його Opus magnum – це праці з генеалогії, незамінний «Малороссийский родословник», чотири томи якого були опубліковані автором у 1908–1914 роках. Будучи військовим за освітою, захоплений історією ерудит, Модзалевський став справжнім істориком і за своє недовге 39-річне життя зробив більше, ніж багато наукових установ.

Вадим Модзалевський народився 28 березня 1882 року в Тифлісі, де його батько Лев Миколайович Модзалевський (1837–1896), відомий педагог, письменник, співавтор класичної хрестоматії К. Д. Ушинського «Родное слово», був вихователем синів великого князя Михайла Миколайовича, служив інспектором, потім директором Тифліської жіночої гімназії, обіймав інші посади на Кавказі, а з часом ‒ у Петербурзі.

Невідомий художник. Портрет батька історика Льва Миколайовича Модзалевського.1865 р.
Джерело: Жданович Я. Воспоминания о Вадиме Модзалевском / публикация В. Томазова. Киевский альбом. Исторический альманах, 5. Киев, 2007

Рід Модзалевських був польського походження. Родина Вадима Львовича належала до української гілки роду, внесеної до ІІ-ї частини родовідної книги Чернігівської губернії, а з кінця XVIII ст. і до II-ї частини родовідної книги Санкт-Петербурзької губернії.

Мати Вадима Олександра Іванівна (1848‒?) була донькою капітана 1-го рангу Івана Петровича Константиновича (1818‒1877), який також належав до українського дворянства. Константиновичі були ріднею з М. І. Гулаком, з Вернадськими, Пушкіними.

У 1889 році 7-річного Вадима віддали до Катерининського виховного закладу Петербурзького дворянства, там він навчався три роки і виявив значні успіхи, а після іспитів у 1892 році вступив до 1-го кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі. Будучи кадетом, він активно займався історією, вів «Тетрадь для научных заметок», куди вклеював вирізки з історичних тем, улітку 1899 самостійно здійснив розкопки могильника в Гдовському повіті (де був маєток батька), результати яких були передані в Музей антропології та етнографії.

У тому ж 1899 році Модзалевський закінчив кадетський корпус з високим балом і отримав право вступу в будь-яке військове училище без іспитів. Він вибрав одне з найкращих на той час Миколаївське інженерне.

Незважаючи на продовження військової освіти, захоплення історією ставало дедалі серйознішим. Значну роль у цьому відіграв брат Вадима Борис Львович Модзалевський (1874–1928), видатний історик, літературознавець, генеалог та бібліограф. Великий вплив на формування наукових інтересів Вадима зробив видатний генеалог Вітольд Владиславович Руммель (1855‒1902). Не випадково саме Руммелю Вадим Львович згодом присвятив свою основну працю – «Малороссийский родословник». Руммель тривалий час був завідувачем архіву Герольдії, і Модзалевський, отримавши доступ до цього закладу, почав професійно займатися історією. Він був залучений до роботи над біографічним словником, і вже у 1901 році в наступному томі словника з'явилися перші нотатки 19-річного дослідника.

Улітку 1902 року Вадим Модзалевський закінчив училище за першим розрядом, що надавало право вибору місця проходження служби. Він обрав 14-й саперний батальйон, розквартирований у Києві – найбільшому культурному та науковому центрі.

Київ. Вид на Дальні та Ближні печери Лаври.
Початок XX ст.

Тут Модзалевський почав клопотати про відставку, сподіваючись розпочати працювати в Київському центральному архіві давніх актів. І хоча одразу це не вдалося здійснити, Вадим Львович продовжував наукову працю. Він близько познайомився з Миколою Василенком та Орестом Левицьким, почав співпрацювати з редакцією журналу «Киевская старина». У березні 1904 року Модзалевський опублікував першу працю «Генеральный судья Иван Черныш и его род». Активна робота в «Киевской старине» тривала аж до закриття журналу 1906 року.

У цей самий час він невпинно збирає матеріали до генеалогії Модзалевських, Костантиновичів, Вернадських та численних гілок цих родів. Відбулося його поки що епістолярне знайомство з Володимиром Івановичем Вернадським. Модзалевський у листах розпитував видатного вченого про біографії та документи предків. Ці відомості були необхідні для роботи над «Малороссийским родословником».

У 1903 році Модзалевський став членом Чернігівської, а з 1904 року й Полтавської архівних комісій, активно співпрацював з Історичним товариством Нестора-літописця в Києві, членом якого був обраний у 1905 році.

Модзалевський позиціонував себе як людину поза політикою, але не залишався осторонь бурхливих соціальних перетворень. Під час революційних подій 1905‒1906 років він як член «Гуртка свідомих офіцерів» брав активну участь у підпільній газеті «Голос солдата», що видавалася Київською військовою організацією РСДРП, де друкували свої матеріали всі революційно налаштовані офіцери.

У 1906 році Модзалевський увійшов до бюро об'єднаних військових організацій РСДРП та партії есерів – «Київський військовий колектив». 1 листопада 1906 року його було заарештовано та заточено до «Косого Капоніра», але вже через тиждень його було звільнено, оскільки прямих доказів протиправної діяльності не виявили. На той час уже існував наказ про переведення його до Петербурга.

Модзалевський дедалі активніше займався наукою, складанням «Малороссийского родословника», і він рішуче схилявся до виходу у відставку. У 1911 році нарешті його наміри здійснилися. 22 травня В. Модзалевський був затверджений директором Музею української старовини в Чернігові. Він займався всіма музейними проблемами: від ремонту приміщень до поповнення фондів, видання документів з рукописного відділу музею. Але у травні 1912 року Модзалевський був змушений подати у відставку з посади директора, оскільки земське зібрання відмовилося від об'єднання Музею української старовини з єпархіальним сховищем старожитностей, міським музеєм та музеєм архівної комісії.

З червня 1912 року Модзалевський зосередив свою наукову діяльність у Чернігівській архівній комісії, яку очолив ще в березні 1911 року. Він виявився добрим організатором, зумів налагодити роботу комісії. Було упорядковано звітність, засновано архів, до якого надійшли цінні матеріали, зокрема 8 томів Рум'янцевського опису Малоросії 1765–1769 років. Для обстеження повітових архівів було створено «архівне бюро», яке також очолив Модзалевський. Розгорнулися дослідження з історії Лівобережної України XVII–XVIII ст., а також у галузі етнографії, нумізматики, музейної справи. Чернігівська архівна комісія видавала «Труды», де друкувала результати досліджень своїх членів.

Службові та громадські справи не могли перешкодити науковій роботі Модзалевського. Його публікації з'являлися у виданнях Чернігова, Києва, Львова, Москви, Санкт-Петербурга. А в 1914 році побачив світ «Малороссийский гербовник», підготовлений у співавторстві з відомим геральдистом В. К. Лукомським та художником Г. І. Нарбутом. Продовжувалася робота над «Малороссийским родословником». Модзалевський виявив себе і як археограф: розробивши методику передачі текстів документів XVII–XVIII ст., він публікував актові книги Полтави та Стародуба, чотири томи «Щоденників» Якова Марковича. Водночас було розпочато роботу над історико-економічним дослідженням «Гуты на Черниговщине» про виробництво гутного скла на Україні в XVII–XVIII ст., виданим вже після смерті вченого, 1926 року.

Революція 1917 року надала нового поштовху громадській діяльності Модзалевського. Він увійшов до спілки автономістів-федералістів, брав активну участь у «Просвіті», організував курси українознавства та виставку українських старожитностей та мистецтва. У травні 1917 року його обрали губернським комісаром з охорони пам'яток мистецтва та старовини, а вже у червні Модзалевський організував Чернігівський пам'яткоохоронний комітет.

У квітні 1918 року В. Модзалевський переїхав до Києва, де оселився у квартирі Г. І. Нарбута в Георгіївському провулку. Упродовж майже всього року він виконував обов'язки вченого секретаря Комісії зі створення Української академії наук, яку очолював В. І. Вернадський.

Крім того, Вадим Львович очолив Архівно-бібліотечний відділ у складі Головного управління. На цій посаді він розробив проект архівної реформи, що передбачав створення головного архіву в Києві та губернських архівів, отримання юридичних повноважень та формування матеріального фонду.

Київ. Вид на Георгіївську церкву.
Початок XX ст.

Його громадська активність просто неймовірна. Він брав участь у роботі цілої низки організацій культурно-просвітницького та наукового напрямів, у кількох комісіях ВУАН, Українському науковому товаристві та ін. М. Л. Гофман[1], який добре знав Вадима Львовича і називав його своїм «любимым другом», згадував багато років потому: «Он стал настоящим украинским сепаратистом, “щирым” украинцем».

Вадим Модзалевський не зупинявся на досягнутому, він мав масштабні літературні й наукові ідеї та плани на майбутнє. Але їм уже не судилося здійснитися.

На початку вересня 1919 року Вадим Львович Модзалевський тяжко захворів. Далася взнаки величезна напруга, складні умови життя. Він потрапив до лікарні. 5 липня 1920 року знову опинився на лікарняному ліжку з важкою формою дизентерії. 3 серпня 1920 року його не стало...

***

«Живя теперь в Киеве, мне удалось кое-что любопытное раскопать в здешних архивах», ‒ написав В. Л. Модзалевський В. І. Вернадському 29 жовтня 1903 року і зазначив, що ці розшуки покликані до життя його «взглядами на ценность и святость прошлого предков». Ніякі життєві потрясіння, труднощі, тиск обставин не могли забрати цього благоговійного ставлення до історичного минулого та пам’яті. Ця людина залишила нам чудовий приклад гідного життя в науці і в своєму складному часі.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Коваленко А. Б. (1979). В. Л. Модзалевский как историк и источниковед. Автореферат канд. ист. наук. Киев.

Оглоблин О. (1968). Микола Василенко й Вадим Модзалевський. Мюнхен; Нью-Йорк.

Письма М. Л. Гофмана к Б. Л. Модзалевскому. Ч. I: (1904‒1921) / публикация Т. И. Краснобородько, при участии В. Р. Гофмана.

Томазов В. В. (1995). К юбилею В. Л. Модзалевского. Известия русского генеалогического общества, IV. Санкт-Петербург.