|
Прогулюючись Лук’янівкою, важко не звернути уваги на невеликий двоповерховий особняк по вул. Січових Стрільців, 46, оскільки ця будівля розташована дещо далі від загальної лінії вулиці й оточена невеликою металевою огорожею. Ця садиба, що являє собою начебто невеликий острівок серед багатоповерхової міської забудови, має дуже цікаву історію. Місцевість, де простягається вулиця Січових Стрільців, має історичну назву – Лук’янівка, на честь поселення з такою назвою, яке розташовувалося тут, допоки не було поглинуте Києвом. Вулицю, на якій розташована садиба, почали заселяти ще в ХІХ ст. Фактично вона є частиною давнього Житомирського шляху. У 1869 році частину цього шляху між Львівською і Лук’янівською площами було виділено в окрему вулицю під назвою Львівська. У радянські часи вулицю кілька разів перейменовували на честь більшовицьких функціонерів, а у 2015 році вона отримала свою сучасну назву – Січових Стрільців, у пам’ять про те, що саме на цій вулиці у 1918 році розташовувалась казарма Січових Стрільців – військового підрозділу армії Української Народної Республіки. Будівля казарми збереглася до сьогодні за адресою: Січових Стрільців, 24. Оскільки у ХІХ ст. Лук’янівка стала швидко заселятись і розбудовуватись, серед усього іншого виникла й потреба зведення тут храму для задоволення релігійних потреб жителів. І такий храм було зведено в садибі між будинками 44 і 48 по Львівській вулиці. Це місце було відведене під кладовище, на якому ховали жителів Верхнього міста ще з кінця XVIII ст., тоді цей майданчик містився за межами міста. Кладовище було ліквідовано за проектом реконструкції 1832 року. А 1863 року тут було розпочато будівництво храму на честь Вознесіння Господнього. Дерев’яна Вознесенська церква стояла на Кудрявці ще з XVIII ст. У 1718 році митрополит Іоасаф Кроковський збудував тут свою заміську резиденцію з домовою церквою. У кінці XVIII ст. митрополича резиденція була перенесена на Шулявку, а Вознесенська церква стала звичайним приходським храмом. Після чергового перепланування Києва й упорядкування церковних парафій у середини ХІХ ст. Вознесенська Кудрявська церква вже містилася на окраїні своєї парафії, що створювало певні незручності для вірян. Тому було вирішено влаштувати новий храм по вулиці Львівській. Спочатку планували на місце старого кладовища перенести цю невелику дерев’яну Вознесенську церкву, але згодом вирішили будувати більший і мурований храм. Вознесенську Кудрявську церкву розібрали у 1879 році, і на її місці так ніякого храму й не побудували. А цей дерев’яний храм мав цінність уже хоча б тому, що був зразком української народної культової архітектури XVIII ст., тієї архітектури, у формах якої було заборонено будувати з 1800 року за наказом російського імператора Павла І. Але пам’ять про Вознесенську церкву все ж залишилася в назві вулиці, на якій вона стояла – Вознесенський узвіз. Проект храму на Львівській вулиці було розроблено Павлом Спарро, який у 1840–1860-х роках був єпархіальним архітектором, і за його проектами в Києві було зведено численні монастирські споруди й декілька храмів. Наріжний камінь у будівництво храму було закладено 9 травня 1863 року, а завершено й освячено храм у 1870 або 1872 роках. Серед киян церква отримала ім’я Вознесенської Старокиївської, що відсилає до назви кладовища, на місці якого було споруджено храм. Другий приходський храм на Лук’янівці було закладено лише в 1871 році на честь преподобного Феодора Освященного, а ще пізніше – у 1889 році поряд з Вознесенською церквою було засновано Покровський монастир. Наприкінці ХІХ ст. біля Вознесенської церкви було зведено низку службових будинків, зокрема сторожку біля брами. А в 1908 1909 роках сам храм зазнав значної перебудови. Церкву було розширено й прикрашено, прибудовано два бічні приділи, один з яких – на честь апостола Іоанна Богослова, другий – на честь святителя Миколая Мирлікійського. З 1898 року київським єпархіальним архітектором був Євген Єрмаков. За його проектами в Києві та за межами міста було зведено велику кількість храмів і різних церковних споруд. Найвизначнішим проектом Євгена Єрмакова вважається Пантелеймонівський собор у Феофанії. Саме Єрмаков розробив і проект реконструкції Вознесенської Старокиївської церкви: він підготував відповідні креслення і віддав їх настоятелю протоієрею Миколаю Клітину, запросивши при цьому за свою роботу 400 рублів. Від настоятеля архітектор отримав лише 50 рублів, той пояснив це тим, що проект реконструкції ще не погоджено всіма інстанціями, і всю суму архітектор отримає після затвердження проекту. Зрештою, грошей автор проекту реконструкції так і не отримав, оскільки замовники заявили, що проект відхилено. Насправді замовники запросили іншого спеціаліста – губернського архітектора В. Моцока. Новий архітектор, по суті, взяв проект Євгена Єрмакова і дещо його змінив. За проектом Єрмакова храм мав бути перебудований у так званому «псевдоруському» стилі, і мав стати п’ятибанним. Але після перебудови храм залишився однобанним з надбудованою над західним притвором дзвіницею з шатровим верхом. При перебудові храму В. Моцок використовував тодішнє ноу-хау – залізобетонні склепінчасті конструкції. У Києві ще з 1871 року було заборонено здійснювати поховання біля храмів, але, незважаючи на це, біля Вознесенської церкви існував стихійний цвинтар, який було закрито лише за радянської влади наприкінці 1920-х років. Частину поховань перенесли на Лук’янівське кладовище, але більшу частину просто знищили. Серед втрачених могил слід згадати поховання Олександри Євгенівни Судовщикової-Косач, більш відомої під псевдонімом Грицько Григоренко (1867 1924) – це українська письменниця й перекладачка, учасниця літературного гуртка «Плеяда», громадська діячка та феміністка. Вона була сподвижницею Лесі Українки та Олени Пчілки, а згодом стала їх невісткою – вийшла заміж за Михайла Петровича Косача – сина Олени Пчілки і відповідно брата Лесі Українки. Також біля Вознесенської церкви знайшов свій останній притулок Володимир Михайлович Отроковський (1892 1918) – український історик літератури та поет. Вознесенська церква залишалась діючим парафіяльним храмом до 1923 року і була закрита безбожною радянською владою. Своїм рішенням від 30 червня 1931 року Народний комісаріат освіти дозволив Київській крайовій інспекції охорони пам’яток культури знести, з-поміж інших культових споруд, і Вознесенську церкву. Загалом у тому переліку значилося сімнадцять споруд, і всі з них, за винятком двох – Макарівської дерев’яної церкви та Вознесенської церкви на Деміївці – були знищені впродовж 1930 1960-х років. До цього переліку входили споруди ХІХ ст., і це були тільки перші ластівки, у подальшому радянська влада посягне й на більш давні храми. Вознесенську Старокиївську церкву і кладовище навколо неї дуло знищено у 1935 році. До 1978 року простояла сторожка при вході до церковної садиби. До наших днів збереглися лише цегляна огорожа з триарковою брамою та ажурними ґратами. Цікавий той факт, що в Київській області у Броварському районі також є село Лук’янівка, і там також була церква на честь Вознесіння Господнього. Споруджена вона була в 1879 році. Це був однобанний дерев’яний храм з надбудованою над притвором дзвіницею, яку вінчала шатрова баня. Так що і зовні цей храм був дещо схожий на Вознесенську Старокиївську церкву. Храм діяв до 1930 року, потім був закритий. Знову храм було відкрито у 1941 році під час німецької окупації, і відтоді вже він ніколи не закривався. Ця святиня пережила і радянську владу, і лихоліття Другої світової війни, але була знищена 25 березня 2022 року російським загарбниками під час втечі з Київщини. Місце, на якому була розташована Вознесенська Старокиївська церква, пустувало до кінця 1940-х років, допоки тут не було зведено особняк, який стоїть і донині. Зведення цього особняка пов’язане з іменем генерала Ватутіна. Микола Ватутін – радянський воєначальник, брав участь у встановленні радянської влади в Україні у 1920-х роках, воював проти загонів Нестора Махна та Української Народної Республіки. У часи Другої світової війни був командувачем військ 1-го Українського фронту, які брали участь у звільненні Лівобережної України, битві за Дніпро, звільненні Харкова та Києва. У радянській і сучасній російській історіографії М. Ватутін описується як талановитий полководець, один з-поміж тих, чиєю головною заслугою є звільнення України, зокрема Києва, від нацистів. Але насправді його військовий геній багато в чому перехвалений. Достатньо тільки сказати, що при звільненні Києва під «геніальним» командуванням генерала Ватутіна безповоротні втрати червоної армії склали понад 100 тис. осіб, тоді як втрати німецької армії були майже вдесятеро менші. І таку тактику «закидання трупами» Ватутін застосовував доволі часто. 29 лютого 1944 року Ватутін потрапив у сутичку з воїнами Української Повстанської Армії, у ході якої був поранений у ліве стегно. Першу операцію пораненому зробили в Рівному, потім генерала було відправлено до Києва, у шпиталь, що містився в будівлі колишньої жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної. Зараз там міститься Спеціалізована школа № 138 за адресою вул. Січових Стрільців, 27. Лікування генерала проходило під особистим наглядом головного хірурга Червоної армії академіка Миколи Бурденка. Спочатку лікування проходило доволі успішно, але згодом виявилось зараження рани. Для лікування потрібен був пеніцилін, але в той час Радянський Союз ще не виробляв свого пеніциліну, і препарат завозився з-за кордону, а на його використання потрібно було особисте розпорядження Й. Сталіна. І той такого дозволу не дав, оскільки вважав, що закордонний препарат може бути заражений, і лікувати ним такого визначного діяча, як Ватутін – це невиправданий ризик. Як результат, 15 квітня 1944 Микола Ватутін помер. Поховали генерала в Києві у Маріїнському парку, поряд з тим місцем, де до середини 1930-х років стояла церква на честь Олександра Невського, зведена у 1889 1890 роках за проектом Володимира Ніколаєва. А в 1948 році на могилі генерала було встановлено пам’ятник, який стоїть там і досі. Уже неодноразово в ході декомунізації порушувалося питання про його демонтаж та про перенесення могили Ватутіна з центру Києва. Утім, на жаль, поки що ці питання не вирішені. Вдова генерала Тетяна Ватутіна вирішила оселитися в Києві назавжди, поближче до могили чоловіка. У 1946 році їй було виділено ділянку землі площею 0,5 га на Десятинному провулку, 10. Але, незважаючи на те, що виділення цієї ділянки здійснювалося з подання головного архітектора Києва Олександра Власова, що було відповідне рішення Київміськвиконкому, своєї візи не поставив представник Інституту археології АН УРСР Давид Бліфельд, який був старшим науковим співробітником відділу слов’янської археології. Мотивував він це тим, що йдеться про забудову на заповідній Старокиївській горі. Тоді під забудову Ватутіній було виділено ділянку на вул. Січових Стрільців, 46 (тоді вул. Артема). Проектував особняк архітектор Анатолій Добровольський. Анатолій Добровольський – випускник Київського будівельного інституту 1934 року – є автором численних будівельних проектів, реалізованих у Києві. Він узяв участь у повоєнній відбудові Хрещатика, за його проектом збудовано станції Київського метрополітену Хрещатик і Шулявська, Північний міст через Дніпро, Будинок художника, численні житлові будинки та промислові споруди. У 1950–1955 роках Добровольський був головним архітектором Києва. Анатолій Добровольський вважається одним з тих зодчих, які сформували сучасний архітектурний ансамбль столиці України. Двоповерховий особняк з декоративною в українському дусі ліпниною за проектом А. Добровольського було споруджено на місці зруйнованого Вознесенського храму на початку 1948 року. Неподалік окремо було збудовано підземний гараж. Але Т. Ватутіна там жити не захотіла й переїхала до Москви. Що стало причиною відмови жити в Києві невідомо, можливо те, що будинок було споруджено неподалік шпиталю, де помер її чоловік. Але новозбудований особняк не залишився порожнім. У нього невдовзі переїхали Олександр Корнійчук з дружиною Вандою Василевською. Корнійчук був у той час головою Спілки письменників УРСР і взагалі видним функціонером радянської системи. За свою літературну діяльність здобув п’ять Сталінських премій. Його дружина також була письменницею, мала польське походження. У цьому особняку подружжя мешкало до 1957 рока, а потім переїхало на більш престижні Липки. Потім в особняку було відкрито Палац запису актів громадського стану – тут стали видавати документи про народження, шлюб, смерть тощо. Раніше на цьому місці фактично тією самою займалася церква, а тепер відбувалися аналогічні «обряди», але світські. Скажімо, був такий обряд «звіздин» це нововведення більшовиків, яким хотіли замінити хрещення в церкві. Обряд був популярний у післяреволюційні 1920-ті роки, але не прижився, і батьки все одно хрестили своїх дітей за християнським звичаєм. Але в 1970-х роках на новій хвилі антирелігійної пропаганди радянська влада спробувала відновити цей чудернацький обряд. Ось і його, у тому числі, звершували в цьому ЗАГС’і, на місці зруйнованого Вознесенського храму. На початку 1990-х в особняку розмістився офіс Міжнародного фонду «Відродження» однієї з найбільших українських благодійних організацій, що входить до мережі Фундацій Відкритого Суспільства, створеної відомим меценатом і філантропом Джорджом Соросом. Фонд підтримує різноманітні проекти з розбудови громадянського суспільства, захисту прав людини, охорони здоров’я та ін. Щорічно він оголошує конкурси на отримання різноманітних грантів. Організація, яка хоче отримати грант, готує відповідну проектну пропозицію згідно з вимогами фонду та конкретного конкурсу. Цікаві та суспільно значущі проекти можуть отримати підтримку й поза конкурсом. У 1999 році проводився ремонт особняка, під час якого у кладці стіни було знайдено записку, поміщену в незвичайну капсулу. У записці був напис угорською мовою: «Пам’ять: Київ, 1948, 10 лютого. Цей будинок будували 20 чоловік угорських військовополонених, це їх чесна робота. Хто знайде цю записку, читаючи, згадай про роботу рук угорського чоловіка». На звороті записки перелічено прізвища та імена робітників, а також їх професії та військові звання. Цікавий збіг у тому, що Джордж Сорос також є угорцем за походженням. Джерела та література Гриневич, В. А. 2003. Ватутін Микола Федорович. Енциклопедія історії України. Київ. Друг, О. М., Малаков, Д. В. 2004. Особняки Києва. Київ. Зруйновані храми і монастирі України: Анотований покажчик обласного та районного рівня / голова редколегії Солдатенко В. Ф. 2013. Київ. Кальницький, М. Б. 2012. Зруйновані святині Києва: втрати та відродження. Київ. Майко, В. В. 2020. Православные церкви Киева 1037–1917 гг.: энциклопедический справочник. Симферополь. Малаков, Д. В. Від Кудрявця до Лук’янівки. Київ. Третяк, К. О. 1998. Київ: Путівник по зруйнованому місту. Київ. interesniy.kiev.ua irf.ua Олег Ричок |
