«Принесені святі до Святої Богородиці»

(з нагоди 1015-річчя принесення святих до Десятинної церкви)

1015 років тому в Києві відбулася подія, причини і власне зміст якої вже понад два століття викликають дискусію в наукових колах. Мова йде про повідомлення найдавнішого українського літопису «Повісті минулих літ», створеного в 1110-х роках, про принесення до церкви Свято Богородиці Десятинної в 1007 році святих, не названих на ім’я: «Принесени с(вя)тии въ с(вя)тую Б(огороди)цю».

Проблема ускладнена ще й тим, що ця звістка є і в Новгородському першому літописі (далі – НПЛ), але у фразі замість слова «святі» присутній вказівний займенник «си», тобто «ці». Це формулювання додає до змісту літописної звістки ще більшої невизначеності і, за логікою, є завершенням якоїсь іншої звістки, де, власне, мали б бути названі невідомі «ці».

Сучасні дослідники давніх літописів належать до двох таборів і мають протилежні думки щодо першості згаданої звістки і відповідного літопису чи його частини. Одні вважають «Повість» первинним джерелом інформації, яке було перероблено новгородським літописцем і згодом увійшло до першого збереженого Синодального списку НПЛ ХІІІ–ХІV ст. Відповідно звістка НПЛ сприймається цими науковцями як банальна помилка укладача цього літопису при прочитанні чи написанні (описка) київської звістки (стии→си), а відтак пошук сенсу повідомлення 1007 р. слід шукати, відштовхуючись від формулювання «Повісті».

Інші науковці впевнені, що, навпаки, на початку НПЛ зберігся текст найдавнішого («Начального») київського літопису ХІ ст., який пізніше був використаний автором «Повісті» для створення свого тексту, і цей найдавніший літопис був включений згодом укладачем до складу НПЛ. За цими дослідниками, саме «си» є первинним у формулюванні звістки 1007 року, а слово «с(вя)тии» з’явилось як його інтерпретація.

Свідчення НПЛ активно тиражувалися в пізніших літописах. Укладач Новгородського четвертого літопису (ХV ст.), додавши наприкінці фрази слово «князі», пов’язав літописне повідомлення 1007 року з попередніми статтями НПЛ під 1001 і 1003 роками. У тексті літопису вони безпосередньо передують звістці 1007 року і повідомляють (як і в «Повісті») про смерті кількох представників князівської родини. Укладач Тверського літопису ХVІ ст. пішов ще далі, зробивши чергове доповнення до звістки 1007 року: «принесении Изяславъ и Всеславъ въ святую Богородицу», в якому замінив невизначене «си» («ці») на імена згаданих князів повідомлень 1001 і 1003 років. У такий спосіб давні книжники «виправили» неповноту змісту статті 1007 року в редакції НПЛ, надавши йому інформаційної завершеності.

На таких же позиціях у розумінні контексту звістки НПЛ 1007 року стоїть значна частина дослідників ХХ – початку ХХІ ст., серед яких автор концепції «Начального» літописного зводу О. Шахматов, а також Д. Ліхачов, О. Гіппіус.

Перше тлумачення свідчення «Повісті» 1007 року здійснив ще до середини ХVІІІ ст. відомий російський історик В. Татищев, за яким у фразі слово «святі» є не іменником, а прикметником, який належить до пропущеного слова «ікони»; ікони мали прибути із самої столиці Візантійської імперії – міста Царгорода (Константинополя). Цю ідею на початку ХІХ ст. підтримав не менш відомий історик М. Карамзін, додавши, що ікони могли бути «принесені» і з кримського Херсона (Корсуня).

Пізніше набула популярності теза, що повідомлення «Повісті» 1007 року говорить про перепоховання в Десятинній церкві княгині Ольги. Ця ідея має кілька суттєвих недоліків, серед яких: Ольга на початку ХІ ст. ніяким чином (навіть технічно через відсутність на той час повноцінної місцевої церковної організації) не могла стати канонізованою особою; у повідомленні 1007 року слово «святі» стоїть у множині, що вказує на принесення до церкви щонайменше двох осіб зі статусом «святий»; чому літописне повідомлення прямо не зазначило факт перепоховання Ольги в церкві Святої Богородиці, вдаючись до туманного формулювання?

Іншими «кандидатами» на святих літописної статті 1007 року називали варягів-мучеників Іоанна і Федора, історію яких «Повість» повідомляє під 983 роком. Двір цих християн нібито був розташований на місці, де пізніше побудували Десятинну церкву. Вони загинули від рук киян-язичників за відмову батька (Федора) віддати сина як пожертву язичницьким богам. Ця гіпотеза ще більш сумнівна, ніж попередня. На початку ХІ ст. ці варяги не могли бути канонізовані з тих же причин, що й княгиня Ольга. А ще автор «Повісті» при закінченні розповіді історії про варягів-мучеників повідомляє, що «і не знає ніхто, де поховали їх», що повністю перекреслює припущення про перепоховання цих мучеників у Десятинній церкві в 1007 році.

Які ще варіанти ототожнення святих повідомлення 1007 року «Повісті» розглядають сучасні науковці? Власне, цих варіантів лише два. За першим із них, мова йде про новоприбулу з Візантії партію мощей невідомих нам на ім’я святих мучеників. Обіг, переміщення мощей святих є невід’ємною стороною християнської релігійної культури й обов’язковим елементом канонічного обряду, зокрема, при освяченні церков і при літургії (богослужінні).

При освяченні церков мощі святих переносять з уже існуючих близько розташованих храмів до новоосвячених, і в спеціальній посудині (дискосі) встановлюють на престолі. Потім їх кладуть до спеціальної скриньки – ковчежця, яку залишають під престолом. Частинки мощей зашивають у антимінс – шматок льняної чи шовкової тканини прямокутної форми, розшитий зображеннями біблійних сцен і святих, яким вкривають престол при освяченні церкви і який обов’язково використовують при літургії.

Якась кількість мощей святих мала потрапити на територію Русі одразу після хрещення країни наприкінці Х ст. і брати участь в обрядах – опосередковано у вигляді зашитих в антимінси частинок і безпосередньо – при освяченні нових церков. Якщо в літописному повідомленні 1007 року мова йде про чергову поставку мощей святих «із-за моря», то чому прибуття саме цієї партії мощей відзначено «Повістю» і чому святих не названо на імена?

На ці питання можна дати лише гіпотетичні відповіді. Можливо, до Києва в 1007 році прибули мощі найбільш відомих і шанованих святих, і це привернуло увагу церковників, які зазвичай були авторами середньовічних хронік. Відсутності імен святих, мощі яких потрапили до Десятинної церкви, також можна знайти раціональне пояснення. Більшість сучасних дослідників вважає, що короткі літописні повідомлення початку ХІ ст., серед яких і згадані 1001, 1003 і 1007 років, було зроблено у вигляді нотаток на полях однієї з богослужбових книг Десятинної церкви, звідки вони й потрапили до літопису при його створенні. Якщо припустити, що ці записи було внесено до місяцеслова – спеціальної книги-календаря церковних свят, які розписано за днями й місяцям року, це пояснює відсутність імен і календарної дати. Останні було зазначено в самому рукописному місяцеслові, і вони не входили до тексту нотаток на полях навпроти вказаних у місяцеслові дня, місяця та імен святих, що поминаються церквою в цей день. При копіюванні змісту нотаток для літопису копіїст просто не звернув уваги на інформацію самого місяцеслова, пов’язану з нотатками, що призвело до втрати імен святих і дня події.

Практика принесення з Візантії святих мощей до парафіяльних і монастирських храмів Русі продовжувалась і в ХІІ – на початку ХІІІ ст. Одне з писемних джерел повідомляє про принесення з Константинополя до церкви Святого Іоанна в Києві пальця («перста») св. Іоанна Хрестителя. Ця подія відбулася під час княжіння в столиці Володимира Мономаха (1113–1125). Права рука св. Іоанна Хрестителя (Предтечі) була серед найбільш шанованих святинь християнського світу і з середини Х ст. перебувала в імператорському палаці в Константинополі. Тим дивніше, що принесення до Києва церковної святині такого рівня залишилося поза увагою літописців.

Ще одне пояснення, яке на фоні інших варіантів пошуку святих звістки 1007 року має найбільш реалістичний вигляд, було сформульовано ще в середині ХХ ст. У цих святих частина науковців, серед яких В. Арістов, вбачає мощі мучеників Климента, папи Римського, та його учня Фіва. За свідченням «Повісті», ці мощі було вивезено князем Володимиром, разом із церковним начинням та іконами, з Корсуня після захоплення цього візантійського міста військом русів у 988 (989) році. Є кілька повідомлень ХІ–ХІІ ст. про перебування мощей святих Климента і Фіва в Києві.

Зберігся в оригіналі рукопис Хроніки Титмара, єпископа Мерзебурзького (Німеччина), завершений 1018 року. Серед іншого, Хроніка містить деталі військового походу польського князя Болеслава І Хороброго на Київ 1018 оку. Ця виправа відбулась як допомога Болеслава І своєму зятеві Святополку в боротьбі останнього з Ярославом за київській стіл. Розбивши військо Ярослава на р. Західний Буг, польське військо (у якому було багато найманців – німців (саксонців), угорців, печенігів) з почестями увійшло до Києва 14 серпня, напередодні свята Успіння Богородиці. Вважають, що саме від учасників цього походу Титмар дізнався, зокрема, про те, що Володимир був похований в церкві Христового мученика папи Климента, біля своєї дружини, і що прибулих Болеслава І і Святополка київський архієпископ вшанував у монастирі (за іншими перекладами – храмі) Святої Софії мощами святих. У церкві Святого Климента Хроніки Титмара всі дослідники вбачають Десятинну церкву, адже саме там, за «Повістю», було поховано князя Володимира з дружиною. Згадані Титмаром мощі святих, вірогідно, є тими святинями, про які «Повість» повідомляє під 1007 роком.

Мощі св. Климента і Фіва на власні очі бачив Роже, єпископ Шалона (Франція), який у 1049 році  відвідав Київ у складі делегації, що прибула до Ярослава Мудрого від французького короля Генріха І. Метою посольства було питання видання заміж доньки київського князя Анни Ярославни за французького короля. Роже мав окреме доручення отримати інформацію щодо св. Климента, глухі звістки про могилу якого в Херсоні (Кримському) циркулювали в Західній Європі. На цей предмет єпископ мав особисту бесіду з Ярославом Мудрим, від якого дізнався про зміст переказу про винайдення мощей св. Кимента папою Юлієм (іл. 1) і будівництво останнім церкви над могилою св. Климента, перенесення частини мощей св. Климента Юлієм до Рима. Правитель Русі також повідомив, що свого часу він побував у Херсоні (Корсуні) і привіз звідти глави св. Климента і Фіва до Києва, де їх почитають і де їм поклоняються, і навіть показав ці глави єпископу Роже.

Іл. 1. Папа Юлій І. Фрагмент мозаїки ХІІ ст.
в апсиді церкви Святої Марії в Трастевере (Рим, Італія)

Записка єпископа Роже є автентичним джерелом, яке, утім, має дві суперечливі звістки. Одна з них – винайдення мощей св. Климента і перенесення їх частки до Рима папою Юлієм І (337–352). Насправді учасником цих подій був св. Кирило – винахідник слов’янської писемності, який знайшов (разом із братом св. Мефодієм) мощі св. Климента близько 861 року і перевіз їх частку до Рима на межі 867–868 років (іл. 2). Науковці вважають, що Ярослав Мудрий переказав Роже місцевий варіант легенди про Св. Климента, який циркулював у Корсуні і звідти потрапив до Києва.

Іл. 2. Перенесення мощей св. Климента до Рима.
Фреска ХІ ст. в церкві Святого Климента (Рим, Італія)

Інша суперечність стосується авторства перевезення мощей св. Климента і Фіва. За «Повістю», їх забрав Володимир після захоплення Корсуня в 988 (989) році; за звісткою Роже, це зробив Ярослав. Тут можливі тільки два варіанти пояснення – або Ярослав приписав собі вчинок батька, або Роже неправильно зрозумів (чи йому не так переклали) слова Ярослава, який згадав лише про свою особисту присутність / участь при перенесенні Володимиром мощей. За здогадом дослідника І. Франка (який більше відомий як популярний письменник), висловленим ще на початку ХХ ст., саме це непорозуміння відобразилося в записці Роже, і таке пояснення підтримує більшість сучасних науковців.

Якщо Володимир привіз мощі св. Климента і Фіва з корсунського походу, то де вони в Києві перебували і чому були принесені до Десятинної церкви саме 1007 року? Св. Климент (іл. 3) – небесний покровитель м. Корсуня, а його мощі – найбільш шанована християнська реліквія цього візантійського міста.

Іл. 3. Св. Климент. Мозаїка ХІ ст. в соборі Святої Софії (Київ)

Після перенесення частки цих мощей до церкви Святого Климента в центрі Рима культ цього святого (тим більше що Климент був папою наприкінці І ст. н .е.) набув поширення в Західній Європі. Безсумнівно, ця реліквія зберігалася в одному з перших київських храмів, вірогідно, у церкві Святого Василія, яку спорудив Володимир на місці язичницького капища одразу після хрещення киян. Висловлювалася думка, що 1007 року відбулось освячення новозбудованої Десятинної церкви (К. Цукерман), і що саме з цією подією пов’язане принесення святих мощей (В. Арістов). За різними ознаками, у тому числі появою перших звісток літописного характеру в 1000, 1001, 1003 роках, у яких вбачають записи, здійснені в Десятинній церкві, останню було завершено і освячено не пізніше 1000 року. Принесення мощей св. Климента і Фіва, можливо, відбулося лише після завершення облаштування й оздоблення окремого приділу в Десятинній церкві, присвяченого цим святим.

Ще раз мощі св. Климента згадує Іпатіївський літопис 1147 року У другій половині 30-х – першій половині 40-х років ХІІ ст. на Русі відбувалися політичні пертурбації щодо порядку наслідування окремих удільних столів як між Ольговичами і Мономаховичами, так і серед династичних гілок останніх. Предметом суперечностей був не тільки Київ, але й Переяслав, який тривалий час слугував «трампліном» для зайняття київського престолу. У цих подіях активну участь узяв київський митрополит Михаїл, який підтримував одну з князівських коаліцій і сприяв появі смоленської єпископії і, відповідно, її відділенню від переяславської єпархії. Цим був дуже не задоволений князь Ізяслав Мстиславич – один з активних учасників подій того часу. Урешті-решт, він зайняв київський стіл (1146), а ось митрополит Михаїл, перебуваючи в той час у Візантії, вирішив не повертатися до Русі і склав свої повноваження, що для тогочасної практики було дуже рідкісною подією. У Константинополі не поспішали призначити нового митрополита (у тому числі й через зміну самих патріархів), і Ізяслав Мстиславич вирішив провести в липні 1147 року в київській Святій Софії собор єпископів, який мав вибрати нового митрополита.

Такі вибори, без благословення патріарха, не були канонічними (легітимними). Михаїл надіслав усім єпископам листи, у яких нагадав, що вибори митрополита без згоди патріарха є незаконними. На соборі були представлені 7 з 10 єпархій: чернігівська, білгородська, переяславська, юр’євська, володимирська, новгородська і смоленська. Єпископи двох останніх, посилаючись на лист митрополита Михаїла, відмовились голосувати за нового митрополита Клима (Климента) Смолятича. Під час дискусії з приводу легітимності цих виборів чернігівський єпископ Онофрій зазначив, що в Києві є глава св. Климента, як у Візантії рука св. Іоанна Хрестителя, якою нібито (насправді ні) благословляють при виборах нових патріархів. Більшістю голосів було обрано нового київського митрополита, і його інтронізацію (посадження на стіл) освячено мощами св. Климента.

Отже, досить вірогідним є припущення про принесення в 1007 році до Десятинної церкви святих мощей саме Климента Римського та його учня Фіва. Ця подія могла відбутися 25 листопада, на День пам’яті св. Климента. Багато святинь церкви Святої Богородиці Десятинної, у тому числі й мощі св. Климента і Фіва, було втрачено назавжди під час захоплення Києва татаро-монгольськими загарбниками у грудні 1240 року.

Джерела та література

Арістов, В. Ю. 2015. Перенесення «святих» до Десятинної церкви в 1007 р. Труди Київської Духовної Академії, 22, с. 234‑237.

Ипатьевская летопись. 2001. Полное собрание русских летописей. Т. ІІ. Москва.

Назаренко, А. В. 2013. «Слово на обновление Десятинной церкви», или к истории почитания святителя Климента Римского в Древней Руси. Москва; Брюссель.

Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. 2000. Полное собрание русских летописей. Т. ІІІ. Москва.

Титмар Мерзебургский. 2009. ХРОНИКА. Москва.

Толстая, Т. В., Уханова, Е. В. 2000. «Корсунские» реликвии и крещение Руси. Христианские реликвии в Московском Кремле. Москва, с. 147‑161.

Віталій Козюба

кандидат історичних наук,

провідний науковий співробітник

науково-дослідного відділу історико-археологічних досліджень

Музею історії Десятинної церкви