Дуже хочу знати, звідки нареченого маю виглядати

У нашого народу ще з часів язичництва збереглося багато традицій, які нині тісно переплелися з християнськими святами. Деякі свята та звичаї назавжди відійшли в минуле, деякі, навпаки, не лише відродилися, а й у «сценарії» їхнього проведення привнесено сучасні елементи.

З введенням нового календаря дати багатьох свят змістилися, порівняно зі споконвічним язичницьким датуванням, як, наприклад, трапилося зі святкуванням Дня Івана Купала, деякі ж, незважаючи на запровадження християнства, зберегли старий час святкування. Саме це стосується святкування дня Калити.

Серед великої кількості зимових свят найочікуванішим та найвеселішим був і залишається день Калити або, як зараз його частіше називають, день Святого Андрія (13 грудня). Цього дня за українським звичаєм хлопці та дівчата ввечері 12 грудня збираються гуртом на вечорницях, влаштовують забави, але кульмінацією свята, як і в багатьох інших язичницьких традиціях, залишаються ворожіння.

І все ж таки: свято Калити чи свято Андрія? Багато хто вважає, що назва свята Калити – друга назва цього свята, хоча традиції святкування Калити сягають давньої історії нашого народу.

Що ж таке Калита і коли наші предки звеличували її? Калита, або калата, або маламай – це обрядовий хліб, що його випікали один раз на рік перед зимовим сонцестоянням. Відповідно він мав форму кола, що символізувало сонце, нескінченність. Зовсім не випадково, що і форма обрядового хліба, і організовувані язичницькі дівочі гуляння мали зв'язок з народженням світила.

Давайте й ми хоч трохи долучимося до великого минулого нашого народу, відчуємо атмосферу загадковості вечора на Андрія, красу та поезію давніх обрядів.

Плин часу не зупинити, так само не зупинити прогрес, закривши «книгу» розвитку людства. Уже навіть важко відновити суттєво чи несуттєво змінені деякі обряди, але традиція відзначати свято Калити, або Андрія, живе й досі у первозданному вигляді.

Наші пращури казали: «Зима прийшла і свята привела». І з усієї низки свят найбільше очікували на день Андрія Первозванного. У народі його називали ще «великими вечорницями». Вечірки були і буденні, і святкові. У буденні вечорниці молодь збиралася разом і займалася різною роботою: дівчата шили, пряли, хлопці ремонтували упряж, готували «транспортні засоби» до зими.

Але, як було сказано вище, головне святкування відбувалося в ніч з 12 на 13 грудня, звичаї та обряди цих вечорниць мали дохристиянський характер: передбачення долі, заклинання та ритуальне кусання «калити».

Перед святом молодь збиралася для вирішення організаційних питань – як краще провести свято, а головне – де? Вибір будинку для свята був важливим елементом. Як правило, за домовленістю, це була хата самотньої, шанованої в селі жінки. Її називали «вечірнична мати», «мама, що світить», «паніматка». Вона й приглядала за молоддю. За «оренду» молодь розплачувалась хлібом, тканиною чи продуктами. Іноді обирали дві хатини. Серйозно підходили до питання підготовки ще й тому, що наступного разу молоді люди могли поспілкуватися лише на гуляннях напередодні Різдва.

Дуже важливо наголосити на тому, як батьки ставилися до проведення вечорниць: саме вони всіляко заохочували своїх дорослих дітей до участі в них. Матері виділяли донькам продукти для спільної вечері, а батьки хлопцям давали гроші і повчали: «Ходи, але й розум при собі носи».

А взагалі Калиту називали святом парубків. За віруваннями предків, у ці дні світ перебував на межі хаосу. Тут складно прослідкувати взаємозв’язок, але хлопцям дозволялося бешкетувати, робити збитки будь-якому односельчанину, до того ж їх за це не карали. Вони могли зняти ворота, обмастити вікна сажею (щоб господарі довго спали), полити стежки буряковим квасом, украсти та сховати одяг. Щоб задобрити хлопців, умовити їх бути ввічливими, господарі мусили ставити могорич. Утім, не зважаючи на це, зранку ворота могли опинитися в річці, а віз – на даху будинку.

Дослідники народних традицій та фольклору констатують той факт, що вечорниці були традиційними навіть у першій половині ХХ століття. І як добре, що зараз народна традиція відроджується. Доречно навести слова дослідниці Наталії Хоменко, сказані з приводу обрядів та традицій: «Звичайно, до обрядів сьогодні ми зовсім по-іншому ставимося, бо інша картина світу та мислення в людей, але це те, що нас поєднує та показує повноту традицій».

Утім, наставав вечір... Дівчата, взявши з собою мак, олію, борошно, мед, гриби, сухофрукти, рибу, йшли до господині хати, де мали бути вечорниці. Перед святом дівчата бралися до випікання калити. Навіть такий простий і звичайний елемент, як випікання, супроводжувався певним ритуалом: кожна дівчина місила свій шматок тіста, потім, дотримуючись черги, – від найстаршої до наймолодшої, – змішували свої шматки у спільній діжі.

А випікали калиту згідно з регіональними традиціями: у Побужжі – із зубчиками та дірочками, на Вінниччині хліб змішували із запашними травами, на Київщині – випікали тонкі коржі.

Скрізь калиту прикрашали родзинками, калиною, маком, змащували медом, але при цьому калита обов'язково має бути твердою. Чому? Про це ми дізнаємося згодом.

Наскільки безмежна наша країна, настільки й різноманітні страви готувалися на вечорниці з принесених продуктів: пшоняна або гречана каша, риба, голубці, капуста, книші, компот і кисіль. Але майже повсюдно готували вареники зі сливами, з капустою, з маком та вишнями.

Перед заходом сонця до дівчат, котрі накривали стіл, долучалися хлопці, які, сидячи у світлиці, розповідали різні історії, найчастіше вигадані, але переважно смішні. І все для того, щоб дівчатам не хотілося спати, адже їм треба було дочекатись ночі, щоб наворожити свою долю.

«Стартом» до початку святкувань було кусання калити. Хліб підвішували під стелею як символ сонця, як символ бога шлюбу, мак символізував зірки, багатство та достаток – те, що дає Дажбог.

Не скрізь, але в деяких селах перед кусанням калити танцювали «коцюбу» – швидкий танець, під час якого треба було перестрибувати через кочергу та рогач. Для створення труднощів під час кусання калиту робили твердою. Залишки калити роздавали всім присутнім, але дівчата зазвичай свій шматочок не їли, а клали під подушку, сподіваючись, що насниться наречений.

Цей початковий етап вечорниць був не тільки, а точніше не стільки, розважальним, він був певним іспитом на зрілість, на перехід в іншу вікову категорію, коли всі свято вірили, що не засміявшись, хлопці чи дівчата одружаться або вийдуть заміж, а пустосміхам ще рік парубкувати чи сидіти в дівках.

Закінчувалися забави з калитою, хлопців запрошували до столу. Сміх, розповіді та пісні не вщухали, але всі знали, що скоро настане час для ворожінь і дівчата з нетерпінням та хвилюванням чекали на цей момент. Вони цілий рік дожидалися свята, щоб поворожити і дізнатися про свою долю, і неважливо за допомогою чого – вогню чи води,

зерна чи деревини, воску чи соломи,

птахів, домашніх тварин чи окремих речей.

Сміх, жарти та вигуки супроводжували весь процес ворожіння, але траплялися й сльози, якщо дівчині не випадало заміжжя. А після вечері молодь багато співала і танцювала «гопака» та «козачка».

Розваги продовжувалися всю ніч.

У ці довгі зимові ночі важко було знайти краще місце і час для страшних історій, адже «до третіх півнів» – це улюблений час у «нечистої сили». Розгорялися суперечки, «хто найсміливіший», «хто піде на закляте місце», а хто «чинитиме перешкоди». Зараз і доречно, і цікаво згадати «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, де є епізод «ходіння опівночі пустками». Якщо зацікавилися – прочитайте другий акт цієї п'єси.

Розходилися після вечорниць під ранок. А що потім? А потім, уже вдома, до схід сонця дівчата продовжували ворожити: ходили по саду й ламали гілочки вишні, ставили їх у воду, щоб вони розквітли до Нового року. Зацвіла гілочка – дівчина буде щасливою і вийде заміж, а ні, то... Утім, не будемо про сумне.

Андріївські вечорниці, або Калита, було веселим і колоритним святом. Після важкої сільськогосподарської праці воно давало можливість молодим людям, окрім розваг, познайомитися та поспілкуватися з однолітками. Тому нам зараз і видається, м'яко кажучи, дивною введена заборона з боку церкви на проведення вечорниць. Ось що читаємо в указі Київської духовної консисторії від 30 січня 1719 року (з деякими скороченнями та адаптацією тексту до сучасної мови, зі збереженням назви нашого народу на той час): 

«По указу его священнейшего царского величества дабы везде по городам, местечкам и селам малороссийских перестали… Неисповедимые бесчинства и мерзкие беззакония творят, производя себя, танцуя и всякие попойки, как то блудные грехи, девства растления, беззаконное детей прижитие… частие случаются детоубийства».

Від імені вищої церковної влади всьому духовенству було наказано вживати найактивніших заходів і способів повсюдного викорінення вечорниць, оскільки вони є «нечестивими беззаконнями», що спричиняють «праведний гнів Божий». Свого часу Олексій Маркевич так прокоментував цю заборону (збережено назву нашого народу, що існувала на той час): «Вечорниці – найцнотливіші збори,

які замінювали для сільської молоді все, що придумано для інших класів під назвою різних зібрань, балів і вечорів… Навіть, залишаючись ночувати вдвох, малоросійський хлопець і малоросійська дівчина не порушували кордонів невинного та дозволеного, а “блудні гріхи”<…> відбуваються тут, як і в інших класах, незалежно і поза зібраннями».

Вечорниці на Калиту, чи на Андрія, дійшли й до нашого часу, не зазнавши особливих змін, хіба що теперішня молодь орендує не будинок «вечорничний», а котедж чи готельний номер, та й до ворожіння ставлення докорінно змінилося. І не важливо, як свято називають: у Болгарії – «сиденки, попрелки, посяда, вечірки, біленка, трошки»; у Сербії – «сіделзки», у жителів Македонії – це «попретки», а боснійці кажуть: «sjèdanje, sjélo, posjélo, dérnek, teférić», у словаків – це «priadky, pdracky», а в чехів – «pratki», у наших сусідів поляків – «prządki, skubaczki, drzeć pierze, obieraczki». Важливо інше: тільки той, хто не черствіє душею, хто сповнений любові й доброти, хто шанує народні традиції, гідний називатися громадянином своєї країни.

А ми з вами продовжимо пізнавати історію нашої країни, історію рідного краю, вивчати та берегти, повертаючись до народних традицій, нашу духовну спадщину, співати мелодійні пісні та розповідати народні казки, привносити до нашої буденності традиції, обряди та самобутню народну творчість.

Джерела:

learning.ua/blog/201912/andriivski-vechornytsi-iak-ukraintsi-vidznachaly-sviato-kalyty/ru/.

carivka.com.ua/news/78-andreevskie-vechernitzy.html.

ostriv.org/andreevskie-vechernicy/.

urban.page/ru/rozumity/andriyivski-vechornyczi-tradycziyi-ta-kumedni-istoriyi-vid-troh-milenialok.

Провідний науковий співробітник
сектору освітньої роботи
Музею історії Десятинної церкви
Володимир Мєщєряков

Провідний лектор
Сектору освітньої роботи
Тетяна Мєщєрякова